Груші в тісті

– Вони вічні. Ти сумніваєшся у німецькій якості? Їх ніхто не кинеться здавати. Доляри нині спродують тільки дурні селюхи, а всі решта дбайливо зберігають. Доляр нині на чорному ринку продають по 5 крабів. Отже ти подаруєш цілу тисячу! Не думаю, що хтось навіть з родини пожертвує більше.

Відтак вийняв авторучку, яка пам’ятала цісаря Франца-Йосифа, і вивів на конверті: «Від Олюся». За хвилю почали вітати молодих. Раптом стрийко штурхнув мене:

– Давай назад конверта.

– Що сталося? Ти передумав?

– Ні. Давай. – Я дав. Він вийняв долари з конверта, склав їх удвоє і поклав мені в руку, а конверта сховав собі до кишені. – Даси так, без конверта. Ти ж не рагуль, нє? Хай всі бачать. В Америці так прийнято – ніяких котів у мішку.

Коли дійшла наша черга, я сміливо розцілував молодих і вручив долари. Цьоця Гафійка радісно заплескала у долоні, а молодий вирішив, що одного чоломкання для такого поважного гостя замало і обняв мене ще раз. Груди від конвертів випиналися у нього, як у Шварценеґґера, молода усміхалася якось так невпевнено, мовби збиралася от-от заридати від розпачу, що мене не дочекалася.

Цьоця Гафійка потягла нас за стіл і посадила поміж дівчат. Стрийко радісно блискав очима і підкручував вуса, почуваючись наче лис у курнику – то була його стихія. Сиплячи жартами й компліментами та стежачи аби в панянок були повні келихи й тарілки, він хутко завоював їхні симпатії, і перетворився зі звичайного гостя на застільного заводіяку, звертаючи заздрісні погляди з іншого краю столу, бо найбільше реготу чулося саме з нашого вінкля.[3] На відміну від нього, я не міг торохтіти без угаву – мусив стежити за своєю поправною канадійською вимовою, вдаючи, що підшуковую слова, і пітніючи зі страху перед тим, що якійсь дівчині раптом збреде заговорити до мене англійською. Я не міг і випити стільки, скільки мені б хотілося, щоб не втратити бачності, не розслабитися і не видати себе. Одне слово, кому забава, а кому мука. І чого я у цю авантюру втелющився?

2

Вам знайомий стан, який можна визначити словами «Я не хочу про це згадувати»? Авжеж знайомий, по очах бачу. От і я не хочу про це згадувати. Ні, не скажу, що весілля було нудним, воно не могло бути нудним вже хоча б тому, що я весь час сидів, наче на цвяхах. Мій канадійський акцент був не настільки досконалий, як цього можна було б сподіватися. Ціле щастя, що у ті часи публіка ще не була розбещена спілкуванням з діаспорою, і рідко хто знав, як то воно взагалі звучить отой діаспорний балак.

Стрийко розслаблявся без жодних гальм і, коли я тихенько позаздрив його оптимізму, він відказав, що життя, як губка, і треба витиснути з нього усі задоволення до останньої краплі, перш ніж перетворишся на старого пердуна. Я не став йому заперечувати, вловивши у цих словах свідчення неабиякого досвіду і знання життя.

– Чого нам переживати? – шептав на вухо стрийко, обсмоктуючи рум’яне кроляче стегенце. – Якщо припреться той справжній Олько, то найбільше, що нас чекає – це копняк в дупу. Але навіть на це нам сподіватися марно, бо ті двісті долярів, які ти подарував, лягли на їхні серця чуттям глибокої поваги.

– Я чомусь думаю, що саме з поваги до тих долярів вони їх можуть показати Олькові.

– Не впевнений, що юний канадієць може бути експертом у долярах 1940 року випуску. Не забивай собі баки дурницями: їж, пий, веселись.

Але спробуйте усе це робити одночасно, коли до вас підсідає вуйцьо Дусько і починає розпитувати «як там наші в Канаді», «чи бандерівці з мельниківцями вже ся помирили, чи й далі лежать на різних цвинтарях», «чому українська діаспора така безхребетна і не створила своєї мафії» і «кілько ковбаси можна купити за доляр», а поки ви намагаєтесь якнайґрунтовніше висвітлити усі ці глибокі теми, він з апетитом з’їдає таріляку оселедців з цілою грядкою помідорів і, видудливши ледь не пляшку горілки, цікавиться: «Я не дуже блідий?», хоча він такий блідий, як печений буряк. Потім вас з-за столу вихоплює цьоця Нуся і змушує крутитися в якомусь допотопному фокстроті, а при цьому її рот не замикається ані на хвилину, викидаючи фонтани слів спеціально спрепарованих під діаспорну манеру, бо вочевидь їй здається, що нормальної української мови я вже не розумію. Я її не збирався у цьому розчаровувати і тільки ввічливо усміхався та хитав головою, як фарфоровий китаєць на креденсі моєї бабці.

Коли я нарешті хляпнув за стіл, до мене сипонули дружки і повідомили, що саме на мене випав почесний вибір вкрасти наречену. Не скажу, що ця ідея мені сподобалася, і я спочатку вдав, що не розумію, чого від мене хочуть, бо в нас у Канаді звичаї дещо інші, але дружки запевнили, що це бажання самої молодої і навіть її матусі, котра зоддалеки підбадьорливо усміхалася і ледь чи не підморгувала. Дружки сказали, що виведуть молоду нібито до кльозету, а насправді через кухню на вулицю, де нас уже буде чекати таксі. Що мало відбуватися далі, ніхто мені не пояснював.

Я коротко переказав стрийкові сценарій, який не викликав у нього жодних заперечень.