Груші в тісті

Гробівець був акуратно прибраний, довкола цвіли айстри, а під самою стелою горіли свічки – видно, зовсім недавно хтось із родини тут був. Піддавшись незрозумілому поривові, я відійшов кілька кроків убік, виламав гілку калини зі ще зеленуватими, але злегка почервонілими гронами, і поклав на могилі. Коли родичі прийдуть наступного разу, то довго будуть вгадувати, хто ж то міг бути. А то був я. Хто я? Той, через кого вона покінчила самогубством, чи той, хто її збив автом? Ця божевільна гадка викликала в мене острах, гаряче тепло затопило груди і підійшло під горло. Як шкода, що я її не зустрів за життя…

Після тієї візити на цвинтар образ покійної панни не покидав мене, раз по раз спливаючи з глибин пам’яті і пеленаючи мене у сувої солодкого смутку. Одного разу вночі я прокинувся від гірких ридань у сні. Насправді я не плакав, то був тільки сон, що я плачу, але сон такий разючий, що я зірвався з ліжка і засвітив світло, аби розвіяти нічні мари. Адже оплакував я Марту, якої ніколи не зустрічав… І щойно я так подумав, як раптом мені в пам’яті зблисло видиво того, що було: я зустрічав її! Пам’ять, щойно випірнувши зі сну, ще така оголена і чиста, що у короткому проміжку між сном і дійсністю в ній можна розгледіти щось таке, що вже надійно затяглося густою ряскою… І ось тої ночі вигулькнуло у моїй пам’яті її обличчя, але живе, розпромінене, сяюче щастям – я бачив її на Кайзервальді у парковій алеї, вона збирала кленове листя і комусь щось гукала, я навіть пригадав її голос… Але вбрана вона була не в шкільну форму, а в коротку шотландську спідничку і блюзочку з короткими рукавами. Рік тому… Десь у цей час… Коли листя клена стає жовтогарячим, рудим, червоним, бордовим… Отже я зустрів її напередодні її смерті.

Я вже не міг заснути, вцідив собі із бутля домашнього вина і, цмулячи його в задумі, просидів так до світанку. Світло дня вивільнило мене від тих усіх нав’язливих роздумів, і я врешті провалився в чистий і беззмістовний сон. Але після цієї ночі мене уже переслідував не тільки образ покійної панни з гробівця, а також і спогад про здибанку на Кайзервальді. Хоча яка то була здибанка? Ледве чи вона мене взагалі помітила. У неї були гарні повненькі ніжки, і я згадав, що коли вона нахилялася за листям, грайливо стріпуючи волоссям, то я мимоволі зупинився, милуючись її станом і на хвильку навіть вигулькнула думка підійти й заговорити, але мене чекали у музеї, і я потупцяв своєю дорогою.

Чому я не заговорив до неї? Яка то була година, коли я її зустрів? Десь по обіді… Може, третя… Вочевидь, вона поверталася зі школи, отже вчилася десь неподалік, та, напевно, й жила у тій околиці. Маючи її прізвище, я відшукаю її помешкання. Навіщо? Не знаю. Це вже перетворилося на манію. Я конче прагнув дізнатися причину її смерті. У телефонній книзі К – ків було кілька, але тільки одні жили в околицях Кайзервальду. Я зателефонував до них серед дня з таким розрахунком, щоб натрапити саме на бабусю. Батьки могли виявитися значно прискіпливішими і краще обізнаними з колом її знайомих.

– Альо! – озвався голос старшої пані.

– Перепрошую, чи можна попросити Марту? – випалив я нахабним тоном.

На тому кінці дроту пролунав кашель, короткий схлип, і старша пані перепитала:

– Марту-усю?

– Так.

На хвилю запала тиша. А потім:

– А ви часом не помилилися номером?

– Ніби ні. Це родина К – ків?

– Так. А ви хто?

Я назвався і сказав, що повернувся з війська й не бачив Марти понад рік.

– А-а, – потеплішав голос старої, – то ви не знаєте, що з нею сталося? Мартусі вже нема, – і тут вона заплакала.

Мені стало неприємно за свою настирливість і дурну цікавість, але мусив продовжувати гру і вибухнув розпачливим подивом:

– Як – нема? Зовсім нема? Що з нею сталося?

– Померла рік тому. Страшна смерть.

Страшна смерть! Так я і думав. Але в чому страшна?

– Як? Як вона померла? – питав я тремтячим голосом.

– Але нащо вам то треба? Юрко? Що за Юрко?

– Вона вам про мене не розповідала?

– Ні. Ви з нею вчилися?

– Ні. Я старший за неї.

– На скільки?

– На сім років, – сказав я правду.

– На сім років! – здивувалася стара. – Що ви від неї потребували?

– Нічого. Ми часом здибалися, гуляли, розмовляли. Потім я потрапив до війська. На рік. Служив на Далекому Сході. Я писав їй листи, але відповіді не отримав.

– Ви писали їй листи? Але ми не маємо жодного.

– Бо Марта не хотіла, щоб батьки дізналися про мене і ми домовилися, що я буду писати на головну пошту до запитання.

– Для чого така таємничість?…

– Не знаю… Вона так вирішила. Може, вся причина у віковій різниці. А вона ще була неповнолітня.

– Що ви маєте на увазі?

– Нічого, боронь Боже, просто вона учениця… а я – вчитель.

– Вчитель! – зойкнула бабуся. – Ви були її вчителем?

– Ні. Я вчителював у іншій школі.

– Ви часто здибалися?

– Не часто. Вона ж так пильнувала науку…

– Ой, Мартуся! Золота дитина! Воно би тільки вчилося і вчилося. Сиділо над тими книжками, світа Божого не виділо. Коли ж ви зустрічалися?

– Як коли… Переважно я просто відпроваджував її зі школи.