Груші в тісті

Залишається Леся. Боже мій! Яким же я негідником був у ставленні до неї! Скільки разів обманював, крутив голову, обіцяв. Одного разу навіть щось плів про любов. І вона повірила. Вона взагалі довірлива і дуже добра. Я просто не вартую її. Мені раптом забаглося впасти перед нею на коліна, цілувати її ніжки і просити вибачення. За все, все, все. І за це також.

Вона! Тільки вона може бути ідеальною жінкою. Вона так мало говорить. Все, досить з мене цих пригод, цього безладдя, немитого посуду, скандальних історій і вияснення стосунків з чоловіками, в яких завдяки мені виросли оленячі роги. Все. От зайду зараз і скажу. Що скажу? Ч-чорт… Давай одружимося, чи як? Ні, не так. Спочатку покаятись. Я їй все розповім. Ні, це буде довго. Я їй розповім у загальних рисах. Не називаючи імен. І взагалі, спалю записник. О! Знахідка! Я спалю записник на її очах. Це мені недорого коштує, бо маю ще одного. А тоді вже скажу, мовляв, давай… Тобто одружимося.

З покою тим часом долинули перші звуки пробудження. Я відразу відчув палке бажання опинитися поруч і пригорнути це гаряче розімліле тіло.

І ось я хапаю тацю і з усмішкою від вуха до вуха влітаю до покою.

– Лесюньчику! – вигукую, розпашілий від несподіваного спалаху жаги і любові. – Дивися, що я тобі приніс!

І якби в ту мить у мене під вікнами відбулося виверження Везувію, це ошелешило б мене значно менше, ніж тоді, коли з-під моєї білосніжної ковдри вигулькнула не янгольська голівка Лесюні в золотистих кучерях, а велика розкудлана й бородата мармиза Стефка Оробця.[2]

Коліна піді мною захитались, і я відчув, як втрачаю потенцію на весь наступний тиждень.

– Ну, чого розрипівся?! – прогуркотів Стефцьо, шкробаючи широкі свої груди усіма п’ятьма пальцями.

– Сте… Стефцю! – белькотів я. – Звідки ти взявся?

– З програми «Для вас, дебіли».

– А… а чому ти в моєму ліжку?

– Бо ти, гівнюху, напився і не хотів мені постелити на канапі.

– А… а чому ти голий?

– Бо я так звик, йолопе! І нема чого мене за дупу мацати, гомик нещасний!

– А хто ж поприбирав усе?

– Леська.

– І де вона зараз?

– Поїхала з Орком.

– Що за чорт? Чому з Орком?

– Бо ти, ідийото, сказав, що женишся. І запросив навіть на заручини.

– Я?! Женюся?! З ким?

– Спитайся в шампанського. І перестань мене діставати! Що ти там маєш? Що то за пляцки? Ти що – не міг ковбаси з яйцями всмажити? А де вчорашнє олів’є?

Панна осіннього листя

1

Була осінь 1975 року, тепла і лагідна пора бабиного літа. У часи юності я полюбляв самотою блукати по цвинтарі, приглядатися до гробівців, відчитувати долі померлих людей, а то й стежити за похоронами. Я жив тоді на квартирі недалеко від Личаківського цвинтаря. Інколи ці мої блукання затягувалися до пізнього вечора, і назад я вже йшов, приспішуючи крок, лякаючись темних згустків, що крилися обабіч стежки, а часом ворушилися і шелестіли. Хотілося думати, що то просто пташки влягаються спати, і я так думав, а все ж по спині тупотіли мурашки.

Того дня я прийшов на цвинтар пополудні, у правому крилі залишалося ще чимало цікавих закамарків, які я не обстежив. Чимчикуючи звільна стежкою та роззираючись на всі боки, я раптом помітив на собі чийсь пильний погляд. Я зупинився, але довкола не було живої душі, однак погляд продовжував мене свердлити, і ось нарешті я бачу, звідки цей погляд спрямований: на мене дивиться панна, мертва панна, зображена на гробівцю. Її могила була не при самій стежці, а за метрів п’ять, я не міг стриматися, щоб не роздивитися її ближче, і, звернув у прохід між гробівцями, панна виявилася неабиякої вроди: мала великі повні вуста, кучеряве волосся і аж надто виразні чорні очі, під шкільною формою впиналися дозрілі перса, але очі вражали найдужче, вони дивилися просто на мене з таким виразом, начеб у чомусь звинувачували. Вона померла минулого року шістнадцятилітньою. Померла – неймовірно! – саме цього дня. Невідомий поет-гробар зблиснув дуже конкретною епітафією:

Трагічна смерть на провесні дороги
Тебе змела з батьківського порогу.
Та будуть вічно у журбі, Мартусю,
Твій тато, мама і бабуся.

А отже, трагічна смерть. Що то могло бути? Може, збила її машина, може, сама викинулася з п’ятнадцятого поверху, може, втопилася, купаючись у річці, а може, померла від невиліковної недуги? Мені неймовірно шкода стало цієї панни, яка так молодо пішла з життя, не звідавши стількох насолод, а водночас і не зазнавши облуди…