Пояснити, чому так відбувається, допоможуть два когнітивні викривлення: по-перше, нездатність прогнозувати почуття
(тобто ми кепсько вміємо передбачати, як через певні ситуації почуватимемось у майбутньому, наприклад що відчуватимемо після того, як стали для когось привидом); по-друге, змінюваність із плином часу нашої думки про самих себе залежно від наших учинків. За теорією самосприйняття, запропонованою психологом Дерілом Бемом, причина цього — відсутність доступу до внутрішніх думок і почуттів. Ми покладаємося на те, що наші дії скажуть нам, ким ми є насправді. Це дає змогу пояснити, чому, за результатами досліджень, волонтерство належить до найбільш надійних способів здобути щастя. Волонтери постійно почуваються більш задоволеними та мають вищу самооцінку порівняно з неволонтерами, бо, впоравшись із роботою, озираються на свої вчинки й міркують: «Я витрачаю час на допомогу людям. Зрештою, я, либонь, досить щедрий!»Люди зникають, щоб уникнути ніяковості. Проте, згідно з теорією самосприйняття, озираючись на такий учинок, вони думають: «Я типу вчинив якось підло. Мабуть, я паскудник». І тоді починають гірше ставитися до себе.
Я поставила невеликий експеримент для доведення, що, перетворившись на привида, люди почуваються гірше, а не краще. Передусім через Фейсбук і Реддіт я набрала учасників — тих, хто сам визнавав, що є привидом, і стверджував, що зникає, ховаючись від інших принаймні раз на місяць. У ході опитування я поцікавилася, наскільки щасливими вони
Як я й припускала, більшість респондентів очікувала, що матиме настрій від «нейтрального» до «щасливого» після того, як когось проігнорує, і від «трохи нещасного» до «зовсім нещасного», коли надішле повідомлення з відмовою.
Надалі я запропонувала половині групи оцінити власне почуття «щасливості» за тією самою шкалою від одного до п’яти, коли вони наступного разу зникнуть для когось. Іншу половину я попросила не вдавати привидів — після зустрічі з кимось, кого вони не бажали більше бачити, порадила їм надіслати таке повідомлення: «Привіт, [вставити ім’я]. Мені дуже сподобалося говорити про [вставити тему розмови]. Навряд чи з нас може скластися пара, але мені приємно було з тобою познайомитися». Я звеліла цим людям надіслати мені скриншоти їхніх повідомлень і відповідей (якщо вони їх отримали).
Як гадаєте, що сталося? Більшість тих, хто зник,
Ті, хто писав, що не зацікавлений у спілкуванні, отримували позитивне підкріплення від іншої людини майже в двох третинах випадків. Іншим узагалі нічого не відповідали. Лише одна людина в зустрічному повідомленні спробувала довідатися, що саме було не так, і зчинила сварку.
Стаючи привидами, люди вважають, що обирають собі легкий шлях. Але вони помиляються: обравши добру, відкриту, ввічливу доріжку, можна отримати позитивне підкріплення.
Людина, найімовірніше, відповість щось на кшталт: «Дякую, що написав. Щасти тобі». Чуєте цей звук? Це полегшене зітхання. Ми почуваємося краще, бо щойно одержали підтвердження, що є хорошими людьми.
Сподіваюся, я переконала вас,
Що треба та чого не треба робити за відмови
Треба:
1. Бути ввічливим.
2. Висловлюватися чітко (оберіть щось із «Я не думаю, що ми можемо бути парою» і «Я не думаю, що ми підходимо одне одному»).
3. Пишіть коротко та чітко. Має вийти просто ввічливе повідомлення, а не маніфест про загрози сучасних побачень. (Це моя робота, а не ваша!)
Не треба:
1. Говорити, що хочете бути друзями, якщо насправді цього не хочете. Інший може прийняти цю пропозицію, і, якщо вона не щира, вийде тільки гірше.
2. Критикувати людину чи давати відгуки. Вас про це не просять, і не вам судити.
3. Втягуватися у переписку, якщо інший добивається подробиць. Чітко висловлюватися — це добре, але ви нікому не винні довгих розмов.
Даймо обітницю «Мисливців за привидами» та зобов’яжімось висловлюватися відкрито та чесно про те, що почуваємо. Не ставаймо привидом. Від цього буде гірше.
Ключові висновки