Як Україна втрачала Донбас

Наприкінці квітня до Луганська приїхав заступник тодішнього міністра внутрішніх справ Володимир Євдокимов (колишній керівник луганського УБОЗу) та зустрівся з Валерієм Болотовим. На зустрічі Євдокимов погоджував із лідером сепаратистів низку кандидатур на ключові пости в Луганській області (голову МВС, ДАІ, прокурора), але у підсумку ці призначення так і не відбулися. Ситуація ускладнювалася тим, що Болотов не контролював радикальні угруповання, які й далі атакували адміністративні будівлі. 21–29 квітня в Луганську бойовики захопили прокуратуру, обласну адміністрацію, державний телеканал ЛОТ. Болотов такої команди не давав — він вів переговори з Києвом, але інші командири бойовиків не вважали за потрібне з ним радитися. Ще складнішою була ситуація в області, де в кожному місті виникала своя місцева озброєна банда. Одна за одною з’являлися новини про захоплення адмінбудівель у Свердловську, Алчевську, Стаханові. На початку травня до міста Антрацит із Росії відкрито вдерлася колона автомобілів з озброєними донськими козаками — південь Луганської області перейшов під контроль козацьких бандформувань, які підпорядковувалися російському отаманові Миколі Козіцину. Болотова лідером вони не визнавали, а тому поставало питання про доцільність подальших переговорів з його угрупованням.

Поступово стало зрозуміло, що домовитися не вдалося. З якої конкретно причини це сталося — не може точно сказати і Сергій Корсунський, який стверджує, що був посередником у цих перемовинах. Можливо, в якийсь момент у Болотова просто здали нерви, і він поступився більш радикальним угрупованням, яким не терпілося постріляти. Зіграли свою роль також переговори Болотова з народним депутатом від Партії регіонів Олегом Царьовим, який у той час активно просував ідею незаконного референдуму та відокремлення Донбасу від України. Корсунський стверджує, що саме після зустрічей з Олегом Царьовим та Валерієм Голенком Болотов викликав його до себе, сказав, що «має намір створювати Луганську народну республіку», і запропонував йому очолити «парламент» майбутньої республіки. Корсунський відповів відмовою і після цього припинив брати участь у сепаратистському русі.

26 квітня «болотовці» зажадали від Києва «визнати Валерія Болотова легітимним виконуючим обов’язки губернатора Луганської області з передачею йому та представникам від громад області повної виконавчої влади». На виконання цього ультиматуму дали триденний термін. Навряд чи український уряд міг би прийняти такі умови, але чекати три дні не збирався і сам Болотов. Уже 27 квітня було проголошено «Луганську народну республіку».

Незважаючи на те, що сталося це на 20 днів пізніше, ніж у Донецьку, луганчани вирішили швидко наздогнати згаяний час. Затвердити проголошену «ЛНР» вони запланували на «референдумі» 11 травня — одночасно з Донецьком. Переговори з українським урядом було припинено. 30 квітня Болотов перебрався із приміщення СБУ до будівлі Луганської ОДА — у кабінет губернатора.

ГОЛИЙ КОРОЛЬ ДОНБАСУ

Усю весну 2014 року одна з головних інтриг протистояння на Донбасі полягала в тому, коли ж у ситуацію по–справжньому втрутиться Рінат Ахметов і на чиєму боці. Позиція людини, яка довгі роки вважалася «хазяїном» Донбасу, могла стати вирішальною. Від Ахметова очікували чого завгодно — хтось вважав, що олігарх публічно виступить на боці «непокірного Донбасу», хтось — навпаки, був упевнений, що він створить якусь подобу приватної армії та жорстко зачистить проросійські формування. Але сталося непередбачене: Ахметов не захотів або не зміг вплинути на ситуацію. Усю весну він робив безпорадні заяви, закликаючи якийсь абстрактний Донбас до миру та злагоди, але ніякого єдиного Донбасу, до якого звертався олігарх, у той момент уже не існувало. Регіон розколовся на прихильників та противників України. Останні, у свою чергу, складалися з багатьох угруповань, кожне з яких підкорялося своєму командирові і не бажало слухати вчорашніх авторитетів. У розумінні прихильників Росії, Ахметов виявився таким самим слабаком, як і Янукович, утратив владу і більше не мав морального права вказувати їм, що робити.

Після початку російського вторгнення до Криму нова українська влада відразу ж спробувала залучити лідерів найбільших регіональних фінансово–промислових груп Південного Сходу на свій бік. Губернатором Дніпропетровської області було призначено Ігоря Коломойського. У Донецьку крісло голови ОДА запропонували Ахметову, однак той відмовився обійняти офіційну посаду, і замість нього область очолив інший донецький олігарх — Сергій Тарута. У березні, поки в місті раз у раз спалахували заворушення і прихильники Росії громили офіси та адміністративні будівлі, Ахметов та його люди не робили жодних спроб узяти ситуацію під контроль. Уперше олігарх вирішив втрутитися в ситуацію тільки у квітні, коли сепаратисти вже захопили Донецьку ОДА і проголосили «республіку». У ніч із 7‑го на 8 квітня разом із Миколою Левченком він прийшов до барикад, щоб поспілкуватися з загарбниками і відмовити їх від радикальних дій.