Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Тож Тунберг і більшість кліматичних активістів вважають, що ліберально-капіталістична ринкова економіка й умови, що її створили, — це корінь проблеми. Коли так, історію потрібно інтерпретувати по-новому. Якщо світ стоїть на краю прірви, то, певна річ, варто притягти до відповідальності історію. І позаяк очікувана кліматична катастрофа спричинена не релігійним усесвітом, як у давніх легендах про кінець світу, а людиною й сучасним суспільством, то на історію потрібно дивитися зовсім новими очима.

Так виникають нові запитання про важливі події та процеси, через які ми опинилися в цій ситуації. Коли сьогодні стверджують, що тепер результати промислової революції й розвитку ліберально-капіталістичного суспільства стали явними, то всю появу сучасного світу варто вважати за гріхопадіння. Невже те, що багато для кого було взірцем і великим кроком уперед, виявилося шляхом до прірви? У такому разі індустріалізація й капіталізм — це не крок сходинками прогресу, як це стверджували історики останні 200 років, а початок слизької доріжки до кінця світу[359]. Чи опиниться винахідник парового двигуна Джеймс Ватт, що його звеличують у книжках з історії як батька сучасного світу, на ганебному стовпі історії як піонер епохи викопного палива? А як щодо гуманітарних місій? Якщо вони просували розвиток, то їх засудять як адвокатів західної економічної моделі, яка передбачала збільшення виробництва й користування викопною енергією? А письменники-романтики ХІХ століття, які стверджували, що поступ — це ілюзія, хвиля, що скине нас із Ніагарського водоспаду? Невже їх тепер сприйматимуть як завбачливих реалістів? Чи, може, за кілька десятиліть ми проводитимемо паралелі між сучасними глобальними політичними рухами проти розвитку енергозатратного суспільства й луддитами на ранньому етапі промислової революції?

Глобальна дискусія про екологічні катастрофи та їхні причини цілком природно порушує проблему історичної відповідальності. Кліматична дискусія точитиметься впереміш із дебатами про те, хто винний, хто за це сплачуватиме компенсації й де почалися помилки. Може, ми ставитимемо запитання, як і чому взагалі виникла ідея й амбіція людства опанувати природу та використовувати її для своїх цілей? Наприкінці 1960-х американський історик Лінн Вайт опублікував украй впливову працю про відповідальність релігій за те, що тоді називали екологічною кризою[360]. Вайт стверджував, що за неї має відповідати єврейсько-християнська традиція через притаманний їй дуалістичний погляд на людину та природу. У цих релігіях, на його думку, людина стояла вище за природу, коли в інших світових релігіях людина та природа були рівні. Вайт насамкінець закликав реформувати християнство й хотів зробити Франциска Ассизького таким собі екологічним покровителем.

Дослідження про взаємовідношення світоглядів, культурних традицій з одного боку, і використання та зловживання природою, з другого, тривають не одне десятиліття. У майбутньому вони будуть політично й морально серйозніші, коли йтиметься про з’ясування історичної провини, зокрема тому, що міжнародна спільнота фінансує роботу в галузі боротьби проти кліматичних змін. У такому контексті на історичні тенденції не зайве поглянути з глобальної перспективи. Визначення християнства та юдаїзму, а отже Заходу, як головної причини кліматичної кризи варто переглянути, адже цей погляд надто вузький хронологічно й географічно. Він не бере до уваги, що в Китаї, Єгипті, Ємені та Шумері люди втручалися в природу ще до виникнення християнства та юдаїзму й задовго до існування Європи в традиційному розумінні. Тому така теорія європоцентрична. Якщо порівняти відносини між людиною та природою в різних релігіях і регіонах, цю теорію про інструменталізм єврейсько-християнських традицій щодо природи спростовують[361]. У буддистському й даосистському Китаї, наприклад, люди маніпулювали водою в справді великому масштабі, і більше ніж у християнстві та юдаїзмі. Як ми вже побачили, Лао-цзи підсумував тодішню китайську мудрість у VI столітті до н. е.: «Мудрий змінює світ, розв’язуючи проблему води». Індуїстська література також має низку прикладів людей, які намагалися вплинути на богів, щоб ті змінили водойми й опади на користь людям.

Отже, твердження про те, що використання й контроль природи — це особлива західна, єврейсько-християнська ідея, або особлива сучасна ідея, не відповідає дійсності. Контролювати природу почали не в епоху капіталізму чи на Заході, хоч і, певна річ, індустріалізація та її наслідки лише посилили такі процеси. Якщо хочемо зрозуміти, чому люди втручаються в природу, потрібно зважати на ідеологію та релігії. А втім, не можна цим обмежуватися, позаяк контроль природи впродовж історії завжди був тривалим процесом, що передбачав спроби та помилки. До того ж у різний час і в різних регіонах природу пристосовували до своїх потреб по-різному. Перші цивілізації приборкували природу для одних цілей, а ми, намагаючись розв’язати кліматичну кризу сьогодні, для інших.