Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Глобальний рух захисту довкілля й нове розуміння взаємозв’язку дій людини та клімату також може допомогти з’ясувати, як організована політика. Якщо світ хоче запобігти масовому вимиранню видів, потрібна політична реорганізація на глобальному та національному рівнях. Ані національні держави, ані наявні міжнародні та глобальні інституції не здатні в сучасній формі впоратися з кризою. Структура традиційної географічної політичної організації не була створена, щоб розв’язати такі проблеми. Раптом лісові пожежі в Австралії, потопи в Пакистані та посухи в Південній Африці стали передумовами дискусій про майбутнє торговельної політики в країнах на всій земній кулі, у країнах Північної Європи — теж.

Лише кілька десятиліть тому ніхто й не думав пов’язувати опади в неєвропейському світі з економічною політикою Європи. За приклад може слугувати найбільша посуха в Африці у ХХ столітті — посуха в Сахелі в 1970-х. Тоді ніхто не проводив паралелі між дощем у Сахарі та європейською або норвезькою внутрішньою політикою чи нафтовим промислом у Північному морі. ООН також не тицяла вказівним пальцем на промислові країни, звинувачуючи тих у катастрофі. Того разу низка наукових звітів і газетних статей поклали всю відповідальність за опустелювання на місцевих кочівників, які випасали там худобу і вирубували забагато дерев. Тоді локальні кліматичні зміни ще не вважали за наслідок економічної активності в промислових країнах, тому ніхто не звинувачував водіїв у великих містах Заходу й не закликав використовувати більше електромобілів у Лондоні чи Осло, зважаючи на бідних в Африці[362].

Тепер же всі ці проблеми вважають за глобальні й такі, що стосуються всіх. Раптом декларація ООН про право держав на самовизначення, ухвалена в епоху деколонізації, перетворилася на анахронічну. Ця зміна парадигми стає ще цікавішою через те, що вона відбулася без політики. Вона стала можливою радше через новий погляд на природу та клімат, а також на здатність людини впливати на них.

  Коли політики стали відповідальними за погоду

Тверда певність у тому, що людина здатна формувати клімат на планеті, радикально змінила те, як ми розуміємо стосунки між людиною та природою. Така парадигма суттєво відрізняється від того, що формувало історію людства. Упродовж тисячі років погодою та кліматом керували винятково боги. Зевс вирішував, коли в Стародавній Греції дощитиме, а в Скандинавії Тор із молотом контролював погоду, грім і блискавку. У Єгипті розливи Нілу залежали від сліз бога Ісіса, а в пустелях Близького Сходу Яхве й Аллах вирішували, коли йтиме дощ, а коли потоп. У Китаї катастрофічний паводок чи посуха означали, що імператор утратив Небесний мандат на правління. В африканських традиційних суспільствах одну з найважливіших позицій посідав шаман, адже лише він чи вона могли комунікувати із силами, що визначали опади. Після сучасного наукового стрибка в Європі тривалий час було звично твердити, що сама природа, завдяки її надмогутнім атмосферним силам і Сонцю, керувала в несоціальному світі.

Ніколи досі людина не вважала себе за таку могутню, що могла визначати напрямок вітрів, танення льодовиків, атмо­сферні явища чи колообіг води в природі на глобальному рівні. Раніше можновладці, коли суспільства потерпали від потопу чи посухи, могли звинувачувати богів або природу. Через нове розуміння кліматичних процесів на Землі відповідальними за це стали політики — їхні дії або бездіяльність. Яке значення для політики матиме те, що на плечі народних обранців ляже не лише відповідальність за рівень безробіття й податки, а ще й за погану погоду? Невже дощові дні стануть аргументом голосувати проти чинної влади?

Ця зміна розуміння відносин між природою й суспільством призвела до появи нової, центральної арени для влади в суспільстві. Раніше державне керівництво зазвичай намагалося вийти на контакт із богами й умилостивити їх, щоб погода і клімат не змовилися проти їхніх планів чи громадян, або консультувалося з містиками й оракулами, щоб позбутися клопотів із погодою. Так, фараон просив Йосипа розтлумачити свої сни, прагнучи дізнатися, чи Єгипет матиме сім добрих або сім голодних років. Але тепер дельфійський оракул, Нострадамус і віщунки вельви стали пережитками минулого.

Тепер влада опинилася в руках учених або науки — влада не лише над майбутнім клімату, а й над його змінами або збереженням. Останніми роками природознавці чимраз частіше відігравали роль провидців майбутньому. На заміну кавовій гущі або картам таро прийшли складні симуляції, що ґрунтуються на природознавчих теоріях, знаннях про фізику в кліматичній системі, емпіричних даних і температурних показниках із майже всієї планети. І на відміну від мудреців-самітників минулого, сьогодні збирають дані та створюють точніші моделі тисячі вчених, щоб зуміти передбачити майбутнє й отримати владу над майбутнім клімату.

  Сучасність як нормальний стан