Читаем Камінний хрест полностью

Перша збірка художніх творів письменника вийшла навесні 1899 року в Чернівцях накладом друкарні «Руська рада» і складалася з невеличкої передмови і 15 новел (жанрове визначення «новела», як, зрештою, й «оповідання», вживаємо умовно, оскільки творчий набуток В. Стефаника з погляду геноло-гії дуже й дуже розмаїтий). Повна назва її — «Синя книжечка: образки Василя Стефаника». Деякі з поміщених тут творів («Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмі», «Побожна» і «Сама-саміська») вперше були надруковані — зі значними редакторськими «втручаннями», що викликало невдоволення автора, — наприкінці 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» під криптонімом «С». отож при підготовці збірки до друку виникла потреба їх не просто наново редагувати, а почасти й переробляти. За свідченням сина Юрія, «цю збірку письменник дуже дбайливо підготовляв до друку, більшу частину новел, що ввійшли до неї, проредаґував ще раз, сам переводив коректу...» (див.: Примітки // Стефаник Василь. Твори. — С. 318). Деякі зміни й виправлення вносив автор у тексти поміщених у «Синій книжечці» творів при підготовці їх до передруку в збірці «Моє слово». Саме тексти надрукованих тут новел та оповідань Юрій Гаморак вважає «за останню і найкращу їх редакцію» (с. 328).

1914 року в Києві з’явилося друге видання книги з портретом автора, коротенькою редакційною передмовою і статтею В. Гна-тюка «Кілька уваг про мову творів В. Стефаника». Передруковані тут твори без будь-яких змін, порівняно з першим виданням; не ввійшла до книги лишень новела «Портрет», бо, мовляв, вона «не відноситься до мужицького життя».

Синя книжечка. Вперше надруковано в чернівецькій газеті «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15—16, с. 119— 120 і присвячено «Дунічці» — Євдокії Калитовській, дочці Євгенії і Василя Калитовських із с. Трійці, в домі яких написано твір. Тут же готувалася до друку збірка «Синя книжечка». За спогадами Д. Лукіяновича, творча історія новели сягає 1890 року, часу навчання В. Стефаника в Коломийській гімназії, коли в журналі «Поступ», № 3, який редагували в Станіславові, а вибили на гектографі в Тернополі, був опублікований її первісний варіант під назвою «Форналь Антін». Про зміст і характер цього твору нічого конкретно сказати не можна, бо журнал не зберігся.

В и в о д и л и з с е л а. Вперше надруковано під назвою «Ви-водини з села» в чернівецькій «Праці» за 24 жовтня (5 листопада) 1897 року, № 14, с. 111—112. Готуючи новелу для збірки, письменник дещо переробив її і змінив назву на «Виводили з села» (інші редакції твору див.: І, 264—266). А своєрідним прототипом її став написаний влітку цього ж року твір без заголовка, який починався словами «З хорім надвір...», що його разом з сімома іншими «образками» автор надіслав Вацлаву (1867— 1950) і Софії (1866—1925) Морачевським зі Сторожинця на Буковині, де тоді гостював у домі батька Софії. Власне їй і присвячено новелу. А написано її, судячи з усього, влітку-восени 1897 року.

С т р а т и в с я. Тематично новела продовжує «Виводили з села». Безпосереднім поштовхом до її написання стало самогубство двоюрідного брата письменника Луки у Львові під час перебування на військовій службі. Припускають, що написана вона влітку-восени 1897 року, а надрукована вперше без підпису в газеті «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15—16, с. 116— 117. Вміщена в «Праці» редакція (див.: І, 266—268) значно різниться від тексту збірки.

У корчмі. Цю новелу було написано приблизно тоді ж, коли й попередню, і вперше надруковано в тому самому номері чернівецької «Праці» (с. 117—119). Підписано криптонімом «С».

Лесева фамілія. Новелу створено в 1898 році, а вперше вона з’явилася друком у «Синій книжечці» (с. 38—44).

М а м и н с и н о к. Твір написано в 1898 році і вперше надруковано в збірці «Синя книжечка» (с. 47—53). Присвячено трирічному синові В. і С. Морачевських «Юрчикові» (1896— 1935).

М а й с т е р. Новела створена, скоріше за все, в 1898 році і вперше надрукована в «Синій книжечці» (с. 57—64).

Побожна. Вперше надруковано під криптонімом «С» в чернівецькій «Праці» за 1897 рік, 19 (31) грудня, № 17, с. 132— 133. Написана новела, як припускають, невдовзі перед публікацією. Готуючи до видання «Синю книжечку», автор суттєво її доопрацював (пор. із першодруком: І, 270—271).

Катруся. Точна дата написання твору невідома. Припускають, що сталося це десь у 1898 або на поч. 1899 року. Новелу вперше надруковано в «Синій книжечці» (с. 75—84).

Перейти на страницу:

Похожие книги

Тайная слава
Тайная слава

«Где-то существует совершенно иной мир, и его язык именуется поэзией», — писал Артур Мейчен (1863–1947) в одном из последних эссе, словно формулируя свое творческое кредо, ибо все произведения этого английского писателя проникнуты неизбывной ностальгией по иной реальности, принципиально несовместимой с современной материалистической цивилизацией. Со всей очевидностью свидетельствуя о полярной противоположности этих двух миров, настоящий том, в который вошли никогда раньше не публиковавшиеся на русском языке (за исключением «Трех самозванцев») повести и романы, является логическим продолжением изданного ранее в коллекции «Гримуар» сборника избранных произведений писателя «Сад Аваллона». Сразу оговоримся, редакция ставила своей целью представить А. Мейчена прежде всего как писателя-адепта, с 1889 г. инициированного в Храм Исиды-Урании Герметического ордена Золотой Зари, этим обстоятельством и продиктованы особенности данного состава, в основу которого положен отнюдь не хронологический принцип. Всегда черпавший вдохновение в традиционных кельтских культах, валлийских апокрифических преданиях и средневековой христианской мистике, А. Мейчен в своем творчестве столь последовательно воплощал герметическую орденскую символику Золотой Зари, что многих современников это приводило в недоумение, а «широкая читательская аудитория», шокированная странными произведениями, в которых слишком явственно слышны отголоски мрачных друидических ритуалов и проникнутых гностическим духом доктрин, считала их автора «непристойно мятежным». Впрочем, А. Мейчен, чье творчество являлось, по существу, тайным восстанием против современного мира, и не скрывал, что «вечный поиск неизведанного, изначально присущая человеку страсть, уводящая в бесконечность» заставляет его чувствовать себя в обществе «благоразумных» обывателей изгоем, одиноким странником, который «поднимает глаза к небу, напрягает зрение и вглядывается через океаны в поисках счастливых легендарных островов, в поисках Аваллона, где никогда не заходит солнце».

Артур Ллевелин Мэйчен

Классическая проза