Казки народів світу

Нтомбінде не могла заснути, тому що їй було цікаво, хто ж це пробирався крізь зачинені двері так тихо, їв усю їжу, випивав пиво і щезав без жодного звуку.

Почувши якийсь шелест коло горщиків з їжею, вона сіла й запитала:

— Хто це?

В хатині було дуже темно, але Нтомбінде відчула щось тепле і слизьке поруч.

— Хто ти і що тут робиш? — спитав чоловічий голос поруч неї.

— Мене звати Нтомбінде. Я прийшла, щоб вийти заміж за Чоловіка-Змія,— відповіла вона спокійно.

— Ти певна, що хочеш вийти заміж саме за нього? — спитав голос.— Помацай те, що лежить біля тебе, й скажи, чи хочеш ти мати такого чоловіка.

Нтомбінде вже здогадалася, хто зайшов до хатини, але вона простягла обидві руки і намацала тепле, довге, слизьке зміїне тіло.

— Так, я вирішила вийти заміж за Чоловіка-Змія. І ні за кого іншого,— сказала вона твердо.

І ту ж мить Нтомбінде відчула рукою, що слизьке тіло Змія стало більше схоже на ногу людини.

— Що трапилося? — вигукнула вона.— О, було б добре, якби тут був вогонь. Я так хочу побачити, хто це поруч зі мною.

Нараз спалахнуло світло, і вона побачила не Змія, а високого гарного юнака.

— Ти розігнала чари! — радісно скрикнув він.— Багато років у мене було тіло змія. Мої брати зачарували мене так, що я мусив лишатися змієм доти, доки яка-небудь дівчина не пообіцяє вийти за мене заміж. Як можу я віддячити тобі за твою ласку?

Чоловік-Змій став вождем свого племені, а його злих братів вигнали геть. Нтомбінде привела молодого красеня до свого батька, а той благословив їх і дав багато подарунків своїй доньці.

Чоловік-Змій правив мудро й добре. З часом у Нтомбінде народилося багато дітей, таких самих гарних, як її чоловік, і хоробрих та безстрашних, як вона.

БАГАТТЯ НА ПАГОРБІ Кенійська народна казка

Колись дуже давно було в Кенії озеро з холодною водою.

Багато звірів приходило до озера вночі, щоб напитися води. А люди вночі туди ніколи не ходили; вони боялися, що звірі можуть роздерти або з’їсти їх.

Одного разу багатій, у якого була гарна-прегарна дочка, оголосив:

— Я віддам дочку за того, хто піде на озеро ввечері й просидить у холодній воді до самого ранку.

А в тому селі був юнак, який палко кохав дочку багатія. І сказав він своїй матері:

— Я піду на озеро й спробую просидіти у воді всю ніч.

— Не роби цього,— мовила мати.— Ти у мене єдиний син. Вода в озері дуже холодна, і звірі можуть тебе з’їсти. Не ходи туди!

Вона не переставала плакати, але син стояв на своєму:

— Не плачте, мамо. Я мушу спробувати, бо кохаю цю дівчину!

Подався він до батька дівчини і сказав, що хоче піти на озеро й просидіти там цілу ніч у холодній воді. Багатій наказав своїм слугам сховатися в такому місці, звідки вони могли б стежити за хлопцем.

Коли настала ніч, юнак пішов на озеро. А мати його подалася слідом за ним, та так, щоб він її не бачив.

Недалеко від того місця, де юнак зайшов у воду, був пагорб. Жінка піднялась на той пагорб і запалила там багаття. Дикі звірі побачили вогонь і не наважилися підійти до того місця.

Хлопець теж побачив вогонь і зрозумів, що це мати запалила його. Він думав про материнську любов, і вона зігрівала його всю ніч у холодній воді.

Настав ранок. Юнак пішов до багатія. Побачивши його, багатій сказав:

— Мої слуги кажуть, що неподалеку від озера на пагорбі вони бачили вогонь. Він зігрівав тебе, тому ти зміг просидіти у холодній воді цілу ніч. Тому я не віддам за тебе мою доньку. Прощавай.

Наступного ранку юнак із матір’ю і багатій зі слугами прийшли до судді. В залі було багато людей, які хотіли послухати.

Суддя попросив, щоб йому принесли глечик з холодною водою. В сорока кроках від глечика він розклав багаття.

— А зараз,— сказав він,— ми почекаємо, поки вода нагріється.

Та люди загукали:

— Але вогонь так далеко, що він не може нагріти воду!

Тоді суддя промовив:

— А як же міг юнак зігрітися від багаття, що було в сорока кроках від нього?

Отак закінчився цей суд, після якого юнак одружився з дочкою багатія, і прожили вони щасливо багато-багато років.

РИБАЛКА Н’ДРЕТСА Малагасійська народна казка

Багато років тому в країні, де плине Велика Ріка, жив собі рибалка на ім’я Н’Дретса. Щодня ходив він до Великої Ріки, де стояв його човен. Рибальська сіть та невеличкий гарпун — оце і все знаряддя, що мав Н’Дретса.

Дні змінювали ночі, ночі — дні. Траплявся багатий улов, а траплялося, що їсти не було чого...

Якось Н’Дретса закинув сіть у чисті глибини Великої Ріки і раптом відчув, що сіть стала дуже важка.

«Може, сіть зачепилася за скелю чи заплуталася за глибинні водорості?» — подумав Н’Дретса. Але раптом човен почало водити з боку в бік. Міцно тримав сіть у своїх зашкарублих руках Н’Дретса. І... О, диво!.. У сіті була величезна рибина. Такої Н’Дретса не бачив за все своє рибальське життя.

— Рибалко! — почала благати рибина.— Відпусти мене на волю. Я дуже стара. Луска моя пожовтіла від часів, а зябра стали тверді й колючі, як кущі шипшини. Хай я помру там, де й мої пращури.