Казки Сельви

В одну мить прокотилася команда, а вже наступної вісім або й десять шерег золотих рибок — справжнісіньке військо! — щодуху пливли вгору за течією; вони борознили воду, залишаючи позаду себе сліди, наче маленькі торпеди.

Та попри це вони заледве встигли переказати команду не пропускати ягуарів; ягуарова жінка вже була у воді і от-от могла добутися до острова.

Однак скати швидкома метнулися до іншого берега, і щойно та торкнулася дна, накинулися на її лапи, впиваючись у них своїми жалами. Роз’яріла звірина, не тямлячись од болю, ревіла й стрибала у воді, здіймаючи навкруги хмари бризок. А скати й далі атакували її лапи, заступивши дорогу та змусивши ягуарову жінку поплисти назад, до іншого берега, де вона, як перед тим ягуар, повалилася на пісок, задерши всі чотири жахливо розпухлі лапи; і в цьому місці хижакам неможливо було добутися до людини та з’їсти її.

Але й скати також дуже стомилися. А найгірше було те, що ягуари зрештою попідводилися та подалися до лісу.

— «Що вони вдіють?» Скати вельми непокоїлися й довго радилися щодо цього. І нарешті мовили:

— Ми знаємо, що має статися. Вони знайдуть інших ягуарів і приведуть їх сюди. Всі разом вони пройдуть!

— Ні і ні! — закричали наймолодші скати, які ще не бували в бувальцях.

— Авжеж, пройдуть! — сумно озвалися найстарші. — Коли їх буде багато, вони врешті-решт пройдуть… Давайте порадимося з нашим другом.

І всі вони подалися до чоловіка, оскільки, боронячи переправу, не встигли провідати його раніше.

Чоловік і далі лежав, бо втратив багато крові, але вже міг говорити й трохи ворушитися. Скати мерщій розповіли йому про все, що тут сталося, і як вони боронили переправу від ягуарів, які хотіли його з’їсти. Пораненого дуже зворушила дружба скатів, котрі врятували йому життя, і він з ніжністю простягнув руку найближчим од себе скатам. А тоді мовив:

— Нічого не вдієш! Якщо ягуарів буде багато і вони схочуть пройти, то пройдуть…

— Не пройдуть! — заперечили наймолодші скати. — Ви наш друг, і вони не пройдуть!

— Ні, пройдуть, мої маленькі друзі! — озвався чоловік. І пошепки додав: — Єдиний вихід — це послати когось до мене додому по мій вінчестер[7] та набої до нього… але на річці я не маю жодного друга, окрім риб, а ніхто з вас не вміє ходити суходолом…

— Що ж нам вдіяти? — зажурилися скати.

— Стривайте, стривайте, — мовив чоловік і потер рукою чоло, мовби силкуючись щось пригадати. — Я мав одну приятельку… водосвинку[8], яка зростала в моєму домі та бавилася з моїми дітьми… потім вона повернулася до сельви й, гадаю, мешкає десь неподалік, на Ябебірі… але де саме, я не знаю…

— Ми знаємо! Ми її знаємо! — радісно загомоніли скати. — Вона живе на іншому кінці острова! Водосвинка якось розповідала нам про вас. Ми негайно пошлемо когось до неї!

Сказано — зроблено: велика золота рибка швидко попливла вниз за течією шукати водосвинку, а чоловік тим часом зачерпнув долонею воду та розчинив у ній краплину закипілої крові, щоб зробити чорнила, а тоді риб’ячою кісткою, що правила йому за ручку, на висохлому листочку, який слугував йому замість паперу, написав такого листа: «Пришліть мені з водосвинкою мій вінчестер і коробку на двадцять п’ять набоїв».

Щойно чоловік дописав листа, цілий ліс здригнувся від глухого ревіння: всі, як є, ягуари насувалися, готові розпочати битву. Скати ж підняли листа над головами, щоб не замочити, й передали його водосвинці, котра негайно побігла полем до оселі мисливця.

І вона зробила це вчасно, бо ревіння чулося дедалі ближче. А скати зібрали золотих рибок, котрі чекали на їхню команду, й закричали:

— Мерщій, подруги! Пливіть уздовж всієї річки та скрізь бийте тривогу! Нехай усі скати по всій річці будуть напоготові. Нехай скупчаться біля острова! Побачимо, чи вони пройдуть!

Ціле військо золотих рибок негайно метнулося вгору та вниз за течією: вони борознили воду так швидко, що залишали позаду себе пінявий слід.

По всій Ябебірі не було жодного ската, котрий би не отримав команди скупчитися біля острова. І звідусіль — з-під каміння, з мулу, з приток, з усієї Ябебірі — пливли до острова скати, щоб боронити від ягуарів переправу. А біля острова стрімко сновигали туди-сюди золоті рибки.

І знову це було зроблено вчасно: від несамовитого ревища затремтіла навіть вода біля берега, на який уже сунули ягуари.

Їх було багато; здавалося, тут зібралися всі ягуари провінції Місьйонес. Однак і вся Ябебірі аж кишіла скатами, що линули до берега, готові за будь-яку ціну боронити переправу.

— Дорогу ягуарам!

— Дороги нема! — озвалися скати.

— Ще раз кажемо: дорогу ягуарам!

— Не пропустимо!

— Коли так, не залишиться в живих жодного ската, жодного сина ската, жодного внука ската!

— Можливо, — відповіли скати. — Але ні ягуари, ні сини ягуарів, ні внуки ягуарів, ні всі ягуари на світі тут не пройдуть!

Такою була відповідь скатів. І тоді ягуари востаннє проревіли:

— Дорогу!

— Ні і ні!