Казки Сельви

— Ох-ох! — озвалася змія, згортаючись клубком. — Ти так добре знаєш людей? Гадаєш, люди, які забирають у вас мед, більш справедливі, ніж я?

— Ні, не через те, що вони забирають у нас мед, — заперечила бджола.

— А чому?

— Бо вони розумніші за нас.

Так мовила бджілка, але змія тільки розреготалася у відповідь, а тоді скрикнула:

— Нехай так! Справедливо це чи ні, я однаково тебе з’їм. Приготуйся.

І вона посунулася назад, збираючись кинутися на бджолу. А та скрикнула:

— Ви чините так, бо я розумніша за вас.

— Ти розумніша за мене, шмаркачко? — засміялася змія.

— Авжеж.

— Гаразд, — мовила змія, — побачимо, котра з нас розумніша. Давай влаштуємо одна одній іспит. Переможе та, яка вигадає більш неймовірний іспит. Якщо я переможу, то з’їм тебе.

— А якщо я?

— Якщо переможеш ти, зможеш перебути тут цілу ніч до ранку. Згода?

— Гаразд, — відказала бджола.

Змія знову засміялася, бо вигадала таке, чого бджола нізащо б не змогла повторити.

І ось що вона вчинила:

Змія метнулася з кубла так швидко, що бджола не встигла оговтатися, й миттю повернулася назад із коробочкою, в якій зазвичай міститься насіння евкаліпту: змія зірвала її з того самого евкаліпту, в затінку якого стояв вулик.

Дітлахи крутять ці коробочки, наче дзиґи, через те їх так і звуть евкаліптовими дзиґами.

— Ось що я зроблю, — мовила змія. — Дивись уважно!

Обмотавши дзиґу хвостом, наче тонким паском, змія сильно й швидко крутонула його, і дзиґа закружляла й заторохтіла, мов навіжена.

Змія сміялася і мала для цього всі підстави, бо жодна бджола не могла й не зможе пустити в танок дзиґу.

А коли дзиґа, продовжуючи торохтіти, як це трапляється з кожною дзиґою, врешті-решт упала на землю, бджола сказала:

— Чудовий іспит, і, звісно, я ніколи не зможу цього повторити.

— В такому разі я тебе з’їм, — вигукнула змія.

— Стривайте! Я не можу зробити цього, але вмію робити таке, чого ніхто не вміє.

— І що ж ти вмієш?

— Зникати.

— Що? — змія аж підстрибнула від подиву. — Ти зникнеш, не виходячи звідси?

— Не виходячи звідси.

— І не сховавшись у землі?

— І не сховавшись у землі.

— Гаразд, спробуй! Але якщо ти цього не зробиш, я тебе негайно з’їм.

Річ у тім, що поки дзиґа кружляла, бджола встигла роздивитися всю яму і завважила там одну рослину. Це був невеличкий кущик, ба навіть не кущик, а стеблина з великими листочками, завбільшки з монету в два сентаво.

Бджола поповзла до стеблини, намагаючись не доторкатися до неї, й мовила:

— А тепер моя черга, пані Змія. Відверніться, будь ласка, і порахуйте до трьох. А коли скажете «три», можете шукати мене, де завгодно: я зникну!

Так усе й сталося. Змія швидко проказала: «Раз-два-три», обернулася й широко роззявила пащу від подиву: перед нею нікого не було. Вона зиркнула вгору, вниз, роздивилася на всі боки, обнишпорила кожний закуток, огледіла рослину, доторкнулася до всього язиком. Марно: бджола зникла.

І змія збагнула, що коли її іспит із дзиґою був вельми вдалим, то іспит бджоли виявився неперевершеним. Але що та вчинила? Де вона?

Знайти бджолу було неможливо.

— Гаразд, — вигукнула кінець-кінцем змія. — Я програла. Де ти?

І раптом десь у печері пролунав ледь чутний голос бджоли:

— А ти не заподієш мені зла? Я можу вірити твоїй клятві?

— Так, — озвалася змія. — Клянуся. Де ти?

— Тут, — відповіла бджола, з’явившись раптом зі згорнутого листочка.

Що ж зрештою сталося? А сталася дуже проста річ: рослина, про яку тут мовиться, зветься сором’язливою мімозою, бо її листочки згортаються від найменшого дотику. Цю рослину часто-густо можна зустріти і в Буенос-Айресі, але ці події відбувалися в провінції Місьйонес, де рослинність напрочуд буйна, а тому листя в сором’язливої мімози дуже велике. Тож коли бджола доторкнулася до листочка, він згорнувся й повністю сховав її від сторонніх очей.

Змії ніколи б не вистачило глузду здогадатися про таке, а кмітлива бджола спостерегла та використала цю властивість сором’язливої мімози, щоб урятувати собі життя.

Змія нічого не сказала, але дуже розлютилася через поразку; бджолі навіть довелося всю ніч нагадувати супротивниці про її клятву.

Ніч здавалася довгою, нескінченною, і обидві перебули її, притиснувшись до стіни ями в тому місці, де вона була більш глибокою, бо надворі лютувала гроза, і струмені води заливали їхній прихисток.

До того ж було дуже холодно, а темрява запала така, що хоч очі повиколюй. Змія час від часу відчувала бажання кинутися на бджолу, а та щоразу вже прощалася з життям.

Бджола й гадки не мала, що ніч може бути такою холодною, тривалою та жахливою. Вона згадувала своє попереднє життя, теплий вулик, в якому спала щоночі, й беззвучно плакала в нічній тиші.

А коли заясніла нова днина й на небо виткнулося сонечко, бо негода вщухла, бджола полетіла геть і знову беззвучно заплакала — цього разу біля вічка вулика, створеного стараннями всього бджолиного роду. Вартові мовчки пропустили її до середини, бо розуміли: бджола, що повернулася, вже не буде гультяйкою та ледащицею, як колись, адже за одну ніч їй довелося пройти сувору школу життя.