Казки Сельви

— А ось навіщо, — голос Хрестової Гадюки лунав уже спокійно. — Ми повинні знати, що робить у Будинку Людина, а для цього треба дістатися туди, до самісінького дому. Це непроста справа, бо якщо на прапорі нашого роду накреслено «Смерть», то й на прапорі Людини також накреслено «Смерть», і притому вона незрівнянно швидша за нашу. Вужі набагато спритніші за нас. Будь-хто може податися туди й переконатися в цьому. Та чи повернеться? Тут ніхто не перевершить Водяну Кобру. Вона щодня здійснює такі вивідки й, лежачи на даху, могла б усе бачити та чути, а тоді повернутися й сповістити нас перш, ніж благословиться на світ.

Пропозиція здавалася такою слушною, що цього разу всі учасниці зборів, хоча й неохоче, все ж пристали на неї.

— Хто піде до неї? — почулося звідусіль.

Хрестова Гадюка сповзла зі стовбура.

— Я! — озвалася вона. — Я миттю.

— Авжеж! — прошипіла навздогін їй Списоголова Змія. — Ти ж її заступниця, тож швидко її знайдеш.

Хрестова Гадюка встигла озирнутися й визивно показати їй язика.

3

Хрестова Гадюка знайшла Водяну Кобру, коли та саме лізла на дерево.

— Гей, Водяна Кобро! — стиха прошипіла вона.

Водяна Кобра почула своє ім’я, однак обачливо вирішила зачекати, коли її покличуть удруге.

— Гей, Водяна Кобро! — повторила Хрестова Гадюка цього разу голосніше.

— Хто мене гукає?

— Це я, Хрестова Гадюка.

— А, це ти, кузино!.. Чого тобі треба, дорогенька?

— Годі жартувати, Водяна Кобро… Тобі відомо, що відбувається в Будинку?

— Так, там з’явилася Людина… Ну, то й що?

— А ти знаєш, що ми скликали Збори?

— Ні, цього я не знала! — відповіла Водяна Кобра і так впевнено сковзнула з дерева вниз головою, начеб повзла по землі. — Мабуть, справа поважна… А що сталося?

— Наразі нічого; але ми саме тому й скликали Збори, щоб нічого не сталося. Коротко кажучи, ми дізналися, що в Будинку з’явилося кілька людей, і вони збираються залишитися там остаточно. Для нас це рівнозначно Смерті.

— Ти ба, а я гадала, буцімто ви самі — носійки Смерті… Ви ж весь час це торочите! — глузливо озвалася Водяна Кобра.

— Облишмо балачки! Ми потребуємо твоєї допомоги, Водяна Кобро.

— З якого такого дива? Мене це не обходить!

— Хтозна. На жаль, ти дуже схожа на нас, отруйних змій. Тож боронячи наші інтереси, ти обстоюватимеш власні.

— Авжеж! — відповіла Водяна Кобра, добре зваживши згубність такої схожості.

— Отже ми можемо розраховувати на тебе?

— Що я повинна зробити?

— Небагато. Податися до Будинку та підгледіти й підслухати, що там відбувається.

— Це простіше простого! — недбало кинула Водяна Кобра, почухавши голову об стовбур. — Але заковика в тому, що тут, нагорі, на мене, поза всяким сумнівом, чекає добра вечеря… Я маю на увазі Бронзову Пенелопу[9], яка позавчора надумала намостити в кроні цього дерева гніздо…

— Може, дорогою ти знайдеш якусь поживу, — лагідно мовила Хрестова Гадюка.

Родичка скоса глянула на неї.

— Отже в путь, — наполягала Змія-Носоріг. — Тільки спершу зазирнемо на Збори.

— Е, ні! — запротестувала Водяна Кобра. — Нізащо! Я роблю вам послугу, і край! А на Збори заявлюся на зворотному шляху… якщо взагалі повернуся. Але передчасно бачити зморшкувату шкіру Каскавели, зухвалі очі Списоголової Змії та недоумкувату пику Коралового Аспіда? Ні, тільки не це!

— Коралового Аспіда немає.

— Байдуже! З мене й решти досить.

— Гаразд, гаразд! — примирливо прошипіла Хрестова Гадюка. — Але якщо ти не стишиш трохи ходу, я за тобою не вженуся.

Бо справді, хоч як Змія-Носоріг квапилася, вона однаково відставала від майже повільно — як для неї — плазуючої Водяної Кобри.

— Залишайся тут, адже вони десь неподалік, — озвалася та і, метнувшись уперед, вмить залишила далеко позаду отруйну родичку.

4

За чверть години Мисливиця вже дісталася до потрібного місця. В Будинку ще не спали. Крізь розчахнуті двері струміли потоки світла, й Водяна Кобра здаля завважила чотирьох чоловіків, які сиділи за столом.

Щоб не вскочити в халепу, слід було уникати собак. Чи були вони тут? Водяна Кобра підозрювала, що були. Відтак далі вона повзла дуже обережно, а надто коли добулася до галереї.

Опинившись там, уважно роззирнулася. Ні попереду, ні з боків жодного собаки. Лише на протилежній галереї, з-за ніг чоловіків погляд Мисливиці запримітив сплячого на боку чорного пса.

Отже простір перед нею був вільний. Оскільки з того місця, де вона знаходилася, Водяна Кобра тільки чула голоси, але не бачила співрозмовників, вона зиркнула нагору й одразу завважила те, що шукала.

Потім видерлася притуленою до стіни галереї драбиною й умостилася на бантині між стіною та покрівлею. Та хоч як обережно рухалася, Мисливиця зіштовхнула вниз якийсь старий цвях, і один із чоловіків глянув угору.

«Все пропало!» — подумала Водяна Кобра, затамувавши подих.

Інший чоловік також утупився в стелю.

— Що це? — запитав він.

— Нічого, — озвався перший. — Мені привиділося там щось чорне.

— Мабуть, щур.

— Людина помилилася! — прошипіла Водяна Кобра.

— Або змія.

— А ця Людина вгадала, — прошипіла ще раз Мисливиця, готуючись до битви.

Однак люди знову схилилися над столом, і Водяна Кобра півгодини стежила за ними та чула їхню розмову.

5