Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей

Каждый нашил себе на левый конец воротника знак отличия – черный треугольник; отсюда и название «черные гайдамаки»{1138}.

Перед четырьмя часами утра на Александровскую площадь действительно подали три «пульмановских» трамвайных вагона. (Заметим, что трамваи неоднократно применялись в те годы для переброски войск по городу. О том, как в конце 1918 года новоявленных солдат везли трамваями с того же Подола в Пущу-Водицу, чтобы воевать за гетмана Скоропадского против Петлюры, вспоминал Константин Паустовский{1139}.) Расселись по вагонам и отъехали. В первом вагоне оркестр заиграл марш. Проехали Крещатик, городскую думу, свернули на Львовскую улицу, миновали Лукьяновский базар и доехали до железнодорожной станции Лукьяновка, на Дегтяревской улице. Здесь их ждал поезд с пассажирскими вагонами III класса. «Головний Отаман Слобідського коша С. Петлюра був на стації з якимись старшинами і підійшов до нас без церемоній, вбраний як звичайний вояк, з рушницею через плече. Задоволений з нашої виправки і бадьорости. З богатьма перекинувся теплими словами, побалакав зі старшинами, потім попращав нас і десь відїхав», – вспоминал Выдыбайло.

Через час тронулись и через Борщаговку доехали до станции Киев I. Было уже светло. Проехав вокзал без остановки, переехали Днепр и остановились на станции Дарница до вечера. Затем двинулись по полтавской линии, на Гребенку. В Яготине разоружили неорганизованную большевистскую часть (несмотря на то, что гайдамаков было двести, а противников – более двух тысяч). Забрали винтовки, пулеметы, массу патронов, шесть мотоциклов и несколько хороших коней… Отцепили от большевистского поезда пять вагонов и поехали дальше, на Кононовку. Там гайдамаки должны были сдержать наступление большевиков, которые были уже в Гребенке{1140}.

Создание Гайдамацкого коша вселило надежду по крайней мере в некоторых украинских деятелей. Андрей Никовский писал в «Новой Раде»:

Я ніколи не вірив у три міліони українського війська.

Бо не вірив і в тридцять міліонив українського народу.

Я знав тільки, що покійниця «Рада» мала три тисячі передплатників.

<…>

І от тепер, коли вже прийшли наші, може, останні дні —

– Додумалися!

С. Петлюра, забувши про свої три міліони украiнського війська, організує три тисячи охочих рятуват Слобожанщину.

І що ви думаєте?

Коли вже не пізно, то врятує не тільки Слобожанщину, але й Полтавщину і Київщину{1141}.

Жуковский высказывал иное мнение (впрочем, опять-таки post factum, зная результат):

Петлюрі так і уявлялось[: ] от він має сформовати дісціплінований корпус. Їде по залізниці, розвертає свої сили в певному місці, гоне і б’є большовиків, збирає по селах населення, виступає до них з палкою промовою. Запалює їх національне почуття. Улаштовує зараз на місцях владу, порядок і дає населенню спокій. А там… там… слава визволителю. Слава нашому національному герою. Слава нашому Українському Наполеонові!{1142}

Сам новоназначенный атаман Петлюра издал объявление: «Місто, повіти, села й ин., що лежать у районі залізниці Київ – Полтава, оголошуються мною на військовому стані». В объявлении, в частности, говорилось: «Всі, хто мешкає в названому районі, повинні робити певну допомогу війську Української Народньої Республiки, котре діє проти насильників свободи. Котрі ж будуть суперечить, хто б вони не були, до якої національности б не належали – навіть українці, спровоковані ворогами українського народа, будуть віддані зараз військовому суду і будуть судитись по статутах військового часу»{1143}.

Спасти Полтавщину, не говоря уже о Слобожанщине, Петлюре не удалось. 13 (26) января бои между украинцами и большевиками начались у станции Гребенка, примерно на полпути от Полтавы до Киева{1144}. Однако Петлюра и его кош сыграли решающую роль в боях в самом Киеве, неделей позже.

Тем временем большевики, которых действия украинцев отнюдь не обескуражили, продолжали готовиться.