Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей

[Г]нів і роздраж[н]ення обхопило українське громадянство, навіть найбільш помірковані його верстви. Так цінила російська демократія – сіль і печінка їй в зуби! – нашу лояльність, нашу повздержність, з котрою ми тлумили свою неохоту до війни і затискали зуби, щоб не крикнути того, що підіймалось у нас у горлі, щоб не розбити «єдиного революційного фронту»! На те ми билися з своїми шовіністичними і самостійницькими елементами, щоб не вийти за межі можливого в рамцях сього єдиного фронту?!

«Глупость или измена?» – поставив я сей афоризм царської Росії епіграфом своєї статті з приводу відправи, даної Временним правительством делегації Ц[ентральної] ради. «Нерозум чи провокація?» – повторяли на різні способи різні публіцисти і промовці з приводу сього. Хто ж сіє самостійництво – наші шовіністи чи російські правителі? – запитували вони.

Действительно, «самостийники» (сторонники независимости Украины), практически изгнанные на тот момент с украинской политической арены, неожиданно получили новый шанс. «Михновщина rediviva[23]!» – заключил Грушевский{244}.

Таким образом, Центральная Рада теперь оказалась в конфронтации фактически со всеми остальными политическими силами:

Але йти тепер приходилось цілком ясно – врозріз з конституційним кабінетом Тимчасового уряду, врозріз не тільки з російською буржуазією, але і з соціалістичними партіями, маючи у себе на п’ятах і своїх фашистів-самостійників, і всю ту київську українофобську зграю, що у своїх руках держала військову місцеву силу, держала таким чином в облозі Ц[ентральну] Раду і український осередок{245}.

Но она и не думала сдаваться.

Второй военный съезд

В отличие от членов «контр-делегации», один из противников автономии Украины получил аудиенцию у премьер-министра. Случилось это 31 мая (12 июня), а визитером был не кто иной, как Василий Шульгин. Через два дня он опубликовал в «Киевлянине» небольшой отчет об этом разговоре: