Князівство Трояндового Хреста

– Говори конкретніше, хамло, – сказав Сойка. – Які лицарі, скільки їх було, куди вони їхали і чому ти не сказав нам про них одразу?

– Я не знаю, які саме, їхні, що я, гербовий пан, щоб розрізняти? Цього разу троє.

– Цього разу? То вони і раніше тут їздили?

– Так, проїжджали.

– Скільки?

– По-різному, іноді один, іноді і з дюжини хлопа. Іноді на конях, іноді пішки.

– Як вони виглядали?

– Як вони виглядали? Як пани, всі при зброї, іноді в обладунках. Ми не лізли до них, а вони до нас.

– То чого ж та дурна баба, – Шенк махнув рукою в бік решти хат, – потягла нас сюди, до якогось Болека, коли ми могли б зробити це одразу?

Селянин промовчав. Найманець кивнув, вояки потягнулися за рукою Кая, але вона не знадобилася.

– Добре, добре, тільки не кривдьте! Вони заплатили! Щоб ми нікому не казали.

– То ти, хуй ломаний, спочатку на кістках брата нажився, потім на грошах тих лицарів, а тепер ще й жінку прислав за нашою винагородою? За таку ділову хватку я мав би втопити тебе в цій баюрі.

– Ні, пане, помилуйте!

– Чим вони платили? Покажи мені!

Кай повів їх до своєї халупи, де, зважаючи на зростаючу зговірливість допитуваного, вони дозволили йому обтріпати бруд і зробити ковток оковитої, найкращого знеболювального. Він показав їм гроші: з десяток звичайних талерів з гербами єпископств і вільних міст, кілька мекленбурзьких, гессенських, кілька габсбурзьких – нормальна валюта, хіба що за селянськими мірками це був ціле багатство.

– Ідіть і розпитайте решту, – наказав Шенк.

З опитування всього села, проведеного під загрозою підпалу хат, з'ясувалося, що таємничі "лицарі" були звичайними солдатами, іноді з гербом, іноді ні. Вони, нібито, з'явилися через пару тижнів після повстання Мыхура і запропонували щедру плату за те, щоб тримати язика у роті.

– Ніколи в житті не знав таких високооплачуваних і лояльних селюків, – докладав Сойка. – Вони готові були порубати себе на шматки, аби тільки не проговоритися. Якби не жадібність ось цього тут, вони б ніколи не сказали ні слова. Комусь дуже було важливо зберегти таємницю.

– І хтось тут зовсім не зважає на бабло, – додав Шенк. – Але не розумію, чому саме тут, перед людьми, яких потрібно залякати або заплатити? Було б легше і простіше перетнути кордон десь в глибині лісу....

"Лицарі" з'являлися через нерегулярні проміжки часу, виїжджали з Ковпака, платили, потім роз'їжджалися в різні боки. Іноді вони поверталися, іноді поверталися лише деякі з них, а іноді взагалі не з'являлися. Більше нічого витягнути з селян було неможливо.

– А цього разу? Скільки їх було?

– Здається, троє. Сліди вказують на те ж саме. Вони пішли на схід, до Бамберга. Що будемо робити?

– Готуй коней.

Шенк подивився на заплаканого селянина, що сидів у кутку хатини. Він залюбки відправив би його назад до Швайнфурта на подальший допит, хоча б просто зі злості, але якщо їх було троє, він не міг відправити жодного зі своїх підлеглих.

– Радійте, покидьки, що у нас немає часу з вами розбиратися, – прогарчав він. – А гроші ми забираємо, хай це буде тобі уроком. – Він плюнув селянинові під ноги.

Кай чи то злякався, чи то не вважав за потрібне коментувати. Він лише проводжав найманця ненависним поглядом, притиснувши руку до грудей.

Коли Шенк вийшов з хатини, коні вже чекали.

– Гаразд, хлопці, – звернувся він до двох своїх солдатів. – Якщо ви думали, що повернетесь сюди, щоб поспати й повечеряти, то ви дуже помилялися. Поїхали на ловлю.

Всі скочили на коней.

– Їдемо риссю, праворуч від дороги. Стежка чиста, але якщо почнеться злива, ми їх загубимо. Тримай очі відкритими, чорт його знає, кого ми насправді переслідуємо. Зрозуміло? Ну що ж, поїхали!

Розділ ІІІ

Над горизонтом величезного міста, між обрисами веж, дахів і еркерів, золотава іскра сонця пронизувала феєрію блідо-рожевих, пастельних помаранчевих і вранішніх, майже білих блакитних відтінків, які в холодному, жорсткому повітрі жовтневого ранку, здавалося, ковзали по землі, як риби, що снують від помаху весла у воді. Домінік Еркісія, щільно закутавшись у плащ, сидів на попоні між деревами і втішався краєвидом.

Він знав, що незабаром його супутник прокинеться і йому доведеться рухатися в подальшу путь. Точніше – на її останній відрізок, бо все вказувало на те, що їхня одіссея слідами зниклої дівчини з південної Німеччини закінчиться в Амстердамі. Сьогодні їм треба було проїхати ще добрий десяток кілометрів, бо до самої Столиці Купців не було де зупинитися – всі навколишні ліси та гаї давно вирубали, їхні стовбури дерев перетравили ненажерливі верфі, щоб спустити на воду в Північне море флейти, галеони, корвети, фрегати та лінійні судна, якими єретики заполонили світ. Він занепокоєно глянув на сплячого брата і, втомлений, подивився на нього. Не тільки довгою подорожжю, не тільки двома місяцями в протестантських землях, де викриття їх могло означати самосуд і повішення на найближчій гілці, але перш за все неприємною компанією. Іспанець потер очі і згадав їхню вчорашню розмову.

– Завтра вдень ми будемо в Амстердамі, – сказав він супутникові.