Князівство Трояндового Хреста

– Але... якщо протестанти перекладають Святе Письмо недостойними мовами, то чи означає це, що жінки також його читають?

Молодий домініканець аж затремтів від цієї думки.

– Це не виключено. Але не хвилюйся, брате. Якщо вони так ризикують своїми вічними душами, то це їхня проблема, а не наша. До того ж, судячи з того, що я бачив з твоєї дорожньої сумки, ти любиш романи, тож пропоную притягнення до відповідальності наших сусідів за їхнє читання почати з себе.

На це Альберт міг тільки почервоніти, як півонія. Однак від Еркісії не вислизнуло, що через кілька днів французький примірник "Трістана", який юнак носив із собою і читав, коли вважав, що його літній супутник не дивиться, зник.

Першою і цілком природною дією, яку вони зробили, була поїздка до Ульма, до католицького роду Бессерерів. Граф Ульфрик, скоріше рантьє і банкір, ніж дворянин, прийняв їх ввічливо і з пошаною, але твердо повідомив, що не має жодного уявлення про те, що сталося з його божевільною кузиною і її батьком-єретиком, і що він не має абсолютно ніякого бажання мати з вищезгаданим нічого спільного. Під час розмови він проявляв ознаки страху, змішаного з тривогою. Ця частина Вюртемберга все ще була окупована Габсбургами, і не було жодних видів на те, начебто в цьому відношенні щось має змінитися.

Після виїзду з міста на слід Катаріни було нелегко натрапити. Двомісячні спроби розшукати її не увінчалися успіхом, а жителі навколишніх сіл не мали на них ні серця, ні терпіння – домініканцям не говорили про це прямо, але було зрозуміло, що люди в окрузі симпатизують лютеранам. Тому не залишалося нічого іншого, як прочесати всю територію на північ від Ульма, що зайняло більше місяця. За цей час вони відвідали кожне містечко в радіусі п'ятдесяти кілометрів від замку, говорили з людьми, розпитували в заїжджих дворах і тавернах, заглядали в церкви і дворянські садиби. Вони шукали в Мерклінгені, Неллінгені, Амштеттені, Лонсе, Вайденштеттені, Альтгаймі, Гербрехтінгені, Гінгені, Гунденфільгені, Лангенау, Бернштадті та десятках інших населених пунктів, перш ніж натрапили на зачіпку в лісах Зонтгайма. Мандрівний маляр, якого вони зустріли, розповів їм, що в Ньордлінґені нібито є провідник, який в середині війни побував на іншому кінці Німеччини з молодою дівчиною і повернувся назад.

Коли вони прибули до Ньордлінґена, то зупинилися на нічліг у заїжджому дворі середньої якості. Ченці щойно поснідали, коли до корчми увірвався обшарпаний гонець, кричачи на все горло:

– Люди! Божий гнів посланий! Ансбах відрізаний! Вюрцбург відрізаний! Кінець світу!

Коли гінця взяли в облогу цікаві роззяв, незабаром з'ясувалося, що хлопець бачив щось дуже дивне, що при цьому не вмів ніяк описати: він говорив щось про сяючу стіну, про величезну бульбашку, словом, нічого конкретного з його розповіді не можна було зрозуміти. Домінік і Альберт, керовані цікавістю, потягнулися разом з колоною роззяв до кордону єпископства і тоді вперше побачили Ковпак.

Еркісія відразу зрозумів, що явище, на яке він дивиться, є магічним. З пагорба, на якому вони стояли, він міг охопити очима неосяжність структури, яка раптово з'явилася в Німеччині. Велетенська бульбашка, яка переливалась блідим світлом, була приголомшливою у своїй могутності і водночас спокусливою у своїй таємничості: вже маючи досвід явищ божественного авторства, монах ніколи не бачив нічого, що бодай віддалено нагадувало б це явище. Альберт дивився на поверхню бар'єру великими очима.

Біля дороги на Вюрцбург, що зникала в напівпрозорій сріблястій стіні, вже був розбитий табір роззяв і волоцюг, які вбачали в цьому вражаючому явищі чудовий привід зробити якусь дурницю – причому з різних мотивів. Мандрівники йшли туди, щоб щось дізнатися. Між наметами та возами ходили десятки людей, горіло кілька вогнищ, а кілька бродячих торговців встигли встановити свої переносні ятки, з яких намагалися продати кожному, хто підходив до них, "артефакти", нібито з самого Риб'ячого Міхура (вони вже встигли вигадати цю імпровізовану назву), а насправді – мотлох, знайдений, ймовірно, на горищі якогось зруйнованого панського будинку. Однак найбільша увага людей була прикута до того місця, де робилися різні спроби прорватися через сам бар'єр.

Коли вони під'їхали, викликаючи легку сенсацію своїми прекрасно відгодованими кіньми, хтось якраз готувався до спроби прорватися крізь магічну стіну. Це був величезний чоловік, зростом близько шести ліктів, одягнений у пластинчасті обладунки; ймовірно, місцевий розбишака.

– Моє ім'я - Ганс Ґрубенберґер! – прогарчав він до натовпу, що зібрався, і той радісно загудів у відповідь. – Я проб'ю це лайно власною головою! Дайте мені горілки!

Натовп засміявся, хтось поплескав здорованя по плечу, хтось простягнув йому пляшку оковитої. Грубенбергер зробив великий ковток, став перед бар'єром і почав бігти до нього. З усієї сили він врізався в блискучу стіну, поки залізо, в яке він був одягнений, не дзенькнуло. Удар відкинув його назад з такою силою, що здоровань гепнувся. Глядачі зареготали.