Князівство Трояндового Хреста

Ніякої реакції.

Клаус трохи подався вперед, так що їхав з ними пліч-опліч.

– Скажімо так, мій супутник не дуже балакучий. Не чіпляйся до нього, бо навіщо? Це по-дитячому..

– Тоді чому б вам не відповісти на кілька запитань?

– Перш за все, на те, що про голову, – сказав Сойка, явно намагаючись спровокувати Клауса, чи то зі злості, чи то від безпорадності.

Той не зважав на насмішки.

– Чи Штейн полірує свою черепушку, я уяви не маю, це не моя голова", – спокійно відповів він. – Нащо ви нам? Це досить складне питання, в якому я не відчуваю себе дуже компетентним. Скажімо так, хтось неодмінно буде це знати. Куди ми їдемо? Зрештою, ти знаєш, куди ми йдемо.

– До Ковпака.

– Ви повинні тішитися. Адже ти вже півроку намагаєшся всіма силами пробитися в нього. Той факт, що ти більше не покинеш його, не повинен применшувати твоєї радості.

Шенк обмінявся швидким поглядом зі своїм супутником. Сойка був гросмейстером втеч з полону. З дитинства потрапляючи в полон під час різних битв і пригод, він уже встиг побувати в таборах, в'язницях, колонах полонених, він збігав навіть з-під ганебного стовпа. Тому Шенк знав, що його супутник, напевно, може в будь-який момент без проблем дати драпака. Однак він мав достатньо довіри до Сойки, щоб не образити його підозрою в кінцевій дурості, яка полягала б у втечі до того, як вони опиняться всередині Ковпака. Враховуючи специфічний досвід свого друга, він не особливо переймався ситуацією, в якій вони опинилися – зрештою, його рука боліла так сильно, що він мало що міг робити, – а вільний вхід до Міхура за умови присутності обстави здавався не стільки клопотом, скільки подарунком долі. Він знав, що Сойка теж знає це. На жаль, він також знав, що цей Клаус теж це знає, так само, як і те, що той знав, що це відомо їм. А це могло означати лише одне – якийсь туз у рукаві викрадачів, про який він не знав. Але він вірив, що якось впорається.

– Кажете, ми не покинемо? А чому, дозвольте запитати?

– По-перше, з великою ймовірністю ви опинитеся за ґратами. По-друге, як ви самі переконалися, перетнути бар'єр не так вже й легко, якщо не знаєш, як це зробити. А ви цього не знаєте.

– Але дізнаємося.

– Можливо, – Клаус загадково посміхнувся і повернувся на своє місце в строю.

Вони тяглися далі. Шенк, за відсутністю кращого варіанту, намагався з'ясувати, де викрадачі тримають їхні речі, в тому числі і зброю, але зі зв'язаними руками, до того ж однією пораненою, у нього було мало місця для маневру – ліва рука пекельно боліла при кожному русі, до того ж він відчував, що у нього починається лихоманка. При першій же спробі озирнутися він похитнувся так, що ледь не впав. З подертого рукава його куртки почала сочитися кров, позначаючи бік Бурі і їхній маршрут. Помітивши це, Клаус зітхнув і наказав зробити коротенький привал.

Полоненим допомогли злізти з коней, потім посадили Шенка на пеньок, що стояв на узбіччі дороги. Відв'язавши його праву руку від ременя, вони обережно стягнули з нього куртку. Рукав його сорочки, який слугував перев'язкою, був просякнутий кров'ю.

– Ех, я так сподівався, що він протримається, – промовив Лисий з легким, співучим мекленбурзьким акцентом. Це були перші слова, які вони від нього почули. – Ну, нічого.

Він підійшов до свого коня і витягнув шкіряну сумку з сакви. З неї він витягнув менший мішечок і пляшку горілки. Дав Шенку зробити добрий ковток, а сам почав знімати пов'язку. Незважаючи на анестезію, найманець шипів.

Обгорілі краї рани свідчили про те, що хтось встиг продезінфікувати її, поки він лежав без свідомості, і досить ефективно. Йому спало на думку, що, за іронією долі, він, можливо, завдячує своїм викрадачам життям. Для неспеціаліста розірвані тканини, що розліталися в сторони, розмазані і омертвілі, виглядали жахливо, але найманець, знайомий з бойовими травмами, бачив, що все було зовсім не так погано. Він також зрозумів, що Лисий мав на увазі під словом "протримається" – поріз виявився глибоким, але вузьким, тому його залишили незашитим, чого було явно недостатньо. Тому він не здивувався, коли в лисого незнайомця почали миготіти голки та нитки, витягнуті з мішечка. Шенк важко зітхнув і зціпив зуби.

Керуючись природним рефлексом, він намагався стримати шипіння і не застогнати, але це було важко, бо Лисий аж ніяк не проводив операцію обережно – натомість дотримувався принципу, що хірургічну процедуру слід завершити якомога швидше. Рана тупо пульсувала, час від часу вибухаючи несамовитим, гострим болем, коли голка пронизувала шкіру, а негладка дратва шкребла по ніжних краях пошкодженої плоті. Шенка занудило. Врешті-решт – це зайняло, мабуть, дві хвилини, які здалися йому вічністю – Лисий перекусив нитку і обережно перев'язав руку найманця свіжим шматком полотна, попередньо густо змастивши її маззю, що пахла розмарином, свинячим салом і бозна-чим ще.

– Ну, лапу не втратиш, якщо не занесеш якусь заразу, – сказав він і сплюнув на землю, витираючи руки від крові. – А от з кинджалом на довгий час попрощайся. А рапіра – не дуже ефективна зброя, ти ж знаєш?

– Зручна. Я до неї звик.