Князівство Трояндового Хреста

Шляхтичі сиділи за столами, заставленими наїдками, багато пили, перекрикувалися на власному діалекті і час від часу вибухали залпами вульгарного сміху. Всі, звісно ж, були при шаблях – і всі напідпитку. Найманець уже збирався тихенько ретируватися, бо не хотілося йому ризикувати життям заради селянської корчми, коли вони помітили, що до корчми зайшли четверо кнехтів. Поляки одразу ж підняли немилосердний галас, жестами показуючи, що хочуть поговорити. Шенк, хочеш – не хочеш, підійшов до них разом із Сойкою. Поляки почали щось говорити по-своєму. Найманці у відповідь лише хитали головами. Шляхтичі почали щось бурмотіти до найтовстішого і найстаршого з них, який виглядав непритомним з затуманеними від горілки очима. Очевидно, однак, він був найбільш освіченим, бо почав говорити ламаною німецькою мовою:

– Мої колеги знають, quare in Germania жінка такі deformis sunt.

Шенк не зрозумів, що він має на увазі. У відповідь, за браком кращого варіанту, він запитав:

– Чи не знають вельможні панове, можливо, що-небудь про трьох вершників, які найпізніше вчора їхали із заходу?

Товстун, почувши німця, неввічливо скривився, наче хтось зробив йому прикрість, і почав шурхотіти до своїх товаришів, які вибухнули образливим реготом. Шенк почервонів.

– Якщо ні, – вклонився він якомога граціозніше, – то ми більше не будемо турбувати вельможних панів.

При цих словах поляк, що сидів на чолі столу, трохи старший за Шенка і вже напідпитку, схопився на ноги і почав щось кричати в бік найманця, розмахуючи кухлем і плюючи на стіл.

– Друг знати, чи ти його insultare, – невміло пояснив товстун.

Шенк зрозумів останнє слово і почав хитати головою на знак того, що ні, він нікого не намагається образити і не шукає бійки.

Той, що сердився, підхопив зі столу шаблю і витягнув її наполовину з піхов, а його товариші різко піднялися з мысць. Найманець відступив назад, роблячи суперечливий жест, щоб якось заспокоїтися.

– Я, Томаш Дембічак гербу Огоньчик, беру всіх присутніх у свідки, – прогарчав поляк, – що ця німецька сволота не хоче зі мною битися на шаблях, бо він боягуз, негідник, швабський собачник, у нього смердить з дупи, а його мати з ослом трахалася!

Шенк нічого не розумів з цих криків, але з інтонації, пози, гарчання та свисту присутніх неважко було здогадатися, що його просто ображають. Нарешті у нього не витримали нерви і він закричав:

– Закрий рота, селюк, і від'єбися!

Поляк тільки цього й чекав. Під радісні вигуки товаришів він скинув довгий верхній одяг, залишившись у сорочці та вільних штанях, оголив шаблю і стрибнув уперед через стільницю. Шенк, не маючи іншого вибору, висмикнув рапіру з піхов і штовхнув ногою стіл, щоб звільнити хоч трохи місця. Він ненавидів битися проти кривого леза, а тим паче в таких умовах – тісно, вузько, жодного простору, щоб тримати супротивника на відстані, що було найбільшою перевагою Шенка. На щастя, поляк багато випив.

Скандаліст кинувся на нього, як скажений пес. Найманець відскочив назад перед потужним ударом знизу, міг би контратакувати, але впав на якийсь стілець, хитнувся і почав лаятися. Поляк миттєво скоротив дистанцію, вдарив, Шенк парирував, вигнуте лезо шаблі, очевидно, зісковзнуло замість того, щоб чесно зупинитися, і шляхтич перейшов до нової атаки. Найманець подумував чи не свиснути хлопців, але відмовився від цієї ідеї. Це була дуель, і тільки цей факт врятував їх від безладної рубки з більш чисельним супротивником у тісному приміщенні.

Блядь, місця треба! Місця, а то він мене зарубає! – лунало в голові Шенка. У відчаї він висмикнув з піхов свій кинджал-левак – не надто корисний у сутичці з шаблею – у слабкій надії, що в ближньому бою майне шанс всадити його шляхтичеві під ребра. Той трохи розгубився, розтративши сили на перші, бурхливі атаки, відступив назад. Найманець почав кружляти навколо нього, збиваючи ногами табуретки, що брязкали об землю, і перекидаючи лавки. Супротивник швидко зрозумів, чого намагається досягти німець, і знову кинувся вперед, цього разу з млинцем, якого Шенк просто не міг уникнути, тож почав відчайдушний удар, збиваючи нападника з ритму. Той не скористався ситуацією і з розгону рубонув в інший бік, ніби забувши, що його шабля на кілька фунтів легша. Найманець знову рубонув, поляк мусив відскочити. Шляхтич наніс широкий удар зверху і праворуч, Шенк рефлекторно парирував його лівою рукою, клинок вислизнув, але йому було байдуже, і він уже приготувався до нового удару, коли десь у потилиці задзижчали тисячі застережливих дзвіночків.

Польські шаблі мають фальшиве лезо!

Занадто пізно. Поляк миттєво змінив напрямок різання і вдарив вістрям клинка догори в ліве плече знизу. Шенк відчув, як лезо пронизало м'язи і вдарилося об кістку, ковзаючи аж до пахви. Він закричав від болю. Рапіру з правої руки він не випустив, але ліва безсило впала, забризкавши підлогу фонтаном крові. Він опустився на коліна, шокований – якби поляк був менш п'яний або мав важчу шаблю, то відхуярив би йому руку.