Князівство Трояндового Хреста

– Мефрау[8], я не дуже люблю танцювати. Чи можу я розважити вас розмовою? – спитав він бездоганною німецькою мовою, але звучала вона так, ніби він вивчив її з підручника, настільки вона була позбавлена місцевих особливостей.

Через плече юнака вона помітила погляд Кунеуса, сповнений здивування. Дівчина трохи наїжачилася.

– Але ж, звісно, тільки спершу я хотіла б дізнатися ваше ім'я.

– Карл Віттельсбах. – Він вклонився ще глибше. – Якщо казати просто.

Перед нею стояв син Фрідріха Віттельсбаха, Зимового короля.

На самому початку війни, що роздирала Німеччину, а це було невдовзі після народження Катаріни, чехи, повставши проти правління Габсбургів, запропонували корону своєї країни династії Віттельсбахів, яка з незапам'ятних часів правила Пфальцським герцогством і більшою частиною Рейнської області. Фрідріх Віттельсбах вважав, що коронація буде успішною – він був курфюрстом Рейху, мав повну скарбницю і велику армію, а також величезну підтримку серед протестантських князів. Тож він прийняв чеську корону і поїхав до Праги. Однак він прорахувався – недооцінив запеклість імператора, для якого титул короля Чехії в поєднанні з гідністю курфюрста був панацеєю для проштовхування на трон кандидатур наступних Габсбургів. Правляча німецька династія спочатку відрізала новоспеченого короля від його родича і найбільшого союзника, короля Англії, а потім дипломатичними зусиллями розвалила новонароджений протестантський союз, який мав підтримати Фрідріха у військовому плані. Це зайняло лише одну зиму, після чого габсбурзькі війська розірвали Чехію на шматки, позбавивши Фрідріха корони всього за кілька місяців. Пфальц і Рейнську область окупували австрійці, виборний титул перейшов до лояльного до імператора герцога Баварського, а нещасний король був змушений виїхати у вигнання до Англії, де він і помер деякий час тому. Юнак, що стояв перед Катаріною, був його старшим сином, а отже, спадкоємцем, теоретично – герцогства і титулу, практично – лише залишків впливу, що містилися в самому слові "Віттельсбах". Саме тому він додав, це меланхолійне "просто".

Катаріна пам'ятала, що її батько завжди стояв за Фрідріха, стверджуючи, що він був би набагато кращим імператором, ніж Фердинанд – і неодноразово, навіть публічно, заявляв про свою підтримку його справи. Тому, недовго думаючи і не знаючи, що одним цим реченням вона вирішує своє подальше майбутнє, дівчина відповіла:

– Мені дуже приємно познайомитися з вашою герцогською високістю. Мене звуть Катаріна фон Бессерер, графиня Тальфінгенська.

– Однак я хотів би зазначити, – він буркнув, – що мій герцогський титул...

– ...зазнав касації з боку імператора, а електорський був переданий Максиміліану Баварському – вердикт, який не всі вважають законним і обґрунтованим. Опустимо формальності.

– Звичайно. – Збентежений юнак переступав з ноги на ногу, дещо принижений безцеремонністю, яку дівчина підглянула у Гортензія. – Я хотів вас про дещо запитати.

– Ну, звісно. Про що?

– Про битву під Гербштайном. Я чув, що ви були там особисто.

– Так, була. Що вас цікавить?

– Все. Хід, зібрані війська, дислокація... Звичайно, я розумію, що ви не військова людина, але....

– ...але я можу вам розповісти. Звісно.

У коротких, чітких реченнях Катаріна змалювала йому всю битву. Відколи вона приїхала до Лейдена, то встигла прочитати кілька праць про військове мистецтво, тому сипала військовою термінологією, як з рукава, а її опис був точним і вивіреним, наче вона робила звіт. Віттельсбах дивився на неї зі зростаючим здивуванням, але ніяк не коментував її здібності.

– Так. Це б підтвердило деякі мої... інтуїції.

– Які, наприклад?

– Наприклад, що чисельність традиційних армій буде робитися все менш і менш важливою. Важливою буде кількість і підготовка етеромантів, або, як їх називають у Лондоні, магів. І це, м'яко кажучи, змінює баланс сил у цій війні. Ви сказали, що під час бою щось блокувало дії етеромантів з обох боків. Ви не знаєте, що це могло бути?

– Гадки не маю, – збрехала Катаріна з ноткою сорому, вирішивши не розкривати зайвого.

– Шкода. – Він скривився. – Це теж була б важлива інформація.

– Можливо, можна було б... якось... встановити, – пробурмотіла дівчина, не впевнена у власній заяві.

Безземельний принц викликав у неї співчуття і симпатію, тому вона піддалася спокусі поділитися з ним "важливою інформацією" про те, що саме вона сама зупинила обидві армії в їхньому наступі.

– Та невже? Я був би дуже, дуже вдячний, – сказав він, і в його очах промайнула якась абсурдна щирість, притаманна, мабуть, лише людині, яка втратила все і має мало шансів повернути це назад. – Чи не хотіли б ви прийняти запрошення до двору моєї матері тут, у Гаазі?

– Якщо дозволять час і обов'язки.

Принц глибоко вклонився і пішов геть. Через кілька кроків він спіткнувся на рівній підлозі.

– Що ж, – заговорила Бланшфлер, яка знову з'явилася зненацька і нізвідки. – Це, звичайно, не дуже цінне знайомство. Хоча... Генріх Оранський сказав при мені, що "хлопчик ще всіх нас здивує". Але я не знаю, що він мав на увазі.