Князівство Трояндового Хреста

На стіні маленької вітальні, яку віддали в розпорядження Катаріни, висів півтораметровий гобелен, на якому була зображена стилізована карта Нідерландів, на якій країна була сформована у вигляді лева. Морда – це Зеландія, задом – Фрісландія, а жахливі лапи тварини жадібно тягнулися до іспанських Нідерландів. Це не був витвір мистецтва; свого часу його ткали на мануфактурах, намагаючись швидко створити відповідну засновницьку міфологію для новоствореної держави, і поспіх у виробництві супроводжувався зниженням якості.

Коли вранці покоївка зайшла до кімнати, вона побачила Катаріну, яка сиділа на стільці під цим гобеленом і ретельно, методично розпарувала його, нитка за ниткою, за допомогою гачка. У волоссі німкені все ще були залишки крові ченця. Покоївка, міцна, гарлемська дівчина з бідної, але доброї родини, від враження аж зупинилася в дверях.

– Що... що ви робите? – наважилася вона запитати після довгої паузи.

– Вивчаю структури, – відповіла Катаріна, навіть не обертаючись і продовжуючи пороти тканину. Гачок замиготів у її руках, і сотні обшарпаних ниток уже звисали з гобелена.

– Приготувати ванну? У вас кров у волоссі.

– Як хочеш.

– Я принесла пошту.

– Пошту? – Катаріна різко обернулася, наче тільки зараз до неї дійшло, що вона з кимось розмовляє. Відтоді, як вона жила в Лейдені, вона отримала пошту лише один раз, і то був лист з банку, в якому уповноважений запитував, чи вкласти стипендіальні гроші в торгівлю, чи в склади. – Що за пошта?

– Не знаю, панночко, це все прийшло сьогодні вранці.

Катаріна підвелася і взяла з таці, яку дівчина тримала в руках, чималий стос конвертів. Служниця присіла в кніксені і побігла геть, проходячи в дверях разом з уже одягненою Бланшфлер.

– Боже мій, Катаріна, ти виглядаєш так, ніби щойно вийшла з бійні!

Фон Бессерер не відповіла, зайнята переглядом конвертів. Вона здивовано насупила брови.

– О, візитівки! – Її знайома до придворних звичаїв подруга міняла настрої як сукні. – Від кого ти їх отримала?

– Від багатьох людей. Йоганн де Вітт, Альбрехт Янсзоон... Хто, дідько його візьми, є Корнеліс де Хоутман?

– Ти, мабуть, познайомилася з ним вчора на балу і забула.

– Але чого вони від мене хочуть?

– Підтримувати стосунки, звісно. Я маю на увазі, або запрошення, або побажання доброго здоров'я, або просто люб'язність. Цікавий звичай, чи не так? У Німеччині це було б якось складніше, треба було посилати слугу і все таке.

– Але що мені з цим робити? Я уяви не маю, хто всі ці люди!

– Викинь візитки тих, кого не пам'ятаєш або хто тобі не сподобався, а решту збережи на майбутнє. Якщо у вас є візитка, це означає, що ви завжди можеш звернутися до цієї людини і не потрапиш в незручне становище. Хто знає, коли вона може стати в нагоді?

Вони разом переглянули листи. Бланшфлер раз у раз зітхала, бо, на жаль, попри всі її зусилля, їй так і не вдалося зробити стільки цінних аркушиків – вона не розбурхала достатньо сенсацій і пліток. Залишивши її протести без уваги, Катаріна викинула більшість візитних карток художників і торговців. Вона навіть знайшла кілька, власники яких точно не були на балу – безпомилкова ознака того, що її акції безповоротно потрапили в соціальний фонд Нідерландів. Потім ретельно відсіяла ті, що були надіслані політиками і, нарешті, придворними дамами. Зрештою, у Катаріни залишилося чотири цікавих імена: Генріх Оранський, де Граеф, Гортензій і Карл Віттельсбах, чи його фактична мати, Єлизавета Стюарт. Двоє з листів містили запрошення: Граф, як і обіцяв, запрошував на спуск корабля на воду, а Єлизавета Стюарт – на званий обід. Генріх Оранський також доклав прохання про контакт, але без конкретних заяв. На жаль, серед візитних карток вона не побачила жодної від стадхаудера або його дружини, що було настільки ж розчаровуючим, наскільки і зрозумілим.

– Щось мені підказує, Катрін, що цей стадхаудер тобою взагалі не особливо цікавиться.

– Та невже? – з насмішкою запитала дівчина, але не встигла додати нотки зловтіхи, бо ввійшли слуги з ванною.

Катаріна роздяглася до пояса і дозволила собі помити закривавлене волосся, не звертаючи уваги на зойки і перелякані обличчя слуг. Одним вухом вона слухала балаканину Бланшфлер, коли раптом почула:

– До речі, твій домініканець прокинувся сьогодні вранці і, здається, навіть щось говорив.

Дівчина мало не захлинулася водою, яку щойно вилили їй на голову з глечика. Зітхнула з полегшенням. Як завжди у Флер – найважливіше в самому кінці.

Закінчивши туалет і заплівши волосся, вона накинула першу-ліпшу сіру сукню і разом зі своєю подругою попрямувала до кабінетів кафедри медицини. На жаль, до палати, де лежав іспанець, їх не пустили – вони охоронялися оранські гвардійці, які категорично відрізали їм шлях алебардами. Катаріна тільки лаялася. Вона очікувала реакції від влади Республіки, але не такої швидкої. Мабуть, студенти, які спостерігали за нічними подіями, як і належить студентам, не змогли втримати язика за зубами. До того ж, ніхто, здається, не потурбувався повідомити їм, що вся ця справа має триматися в таємниці.