Князівство Трояндового Хреста

– Це настільки абсурдно, що я навіть не хочу на тебе тиснути, – сказала фон Найбор. Вона знизала плечима і підвелася. – Я все одно збираюся з'ясувати, чого хочу. З іншого боку, я сподівалася, що це можна зробити іншим способом, ніж тортурами.

– Тортурами?

– Домініканець не хоче мені нічого казати, тож я мушу розв'язати йому язика. Я думала, що ти мені хоч трохи допоможеш, але, мабуть, я помилялася.

Катаріна похмуро опустила очі.

– Я хочу поговорити з ним, – сказала вона.

– Гаразд, але тільки в моїй присутності. – Фон Найбор, здавалося, тільки цього й чекала. – Гаразд, – погодилася він.

Катаріна також підвелася, і у важкій, незручній і насиченій ворожістю тиші вони рушили до кафедри медицини. Все в цій жінці дратувало дівчину, навіть хода, динамічна, плавна, сповнена легкості і впевненості. Так ходили чоловіки – і при зброї.

Цього разу охоронці навіть не глянули на Катаріну, вочевидь, вважаючи компанію фон Найбор достатньою гарантією. Іспанець лежав на ліжку, нашвидкуруч занесеному до кабінету. Він був роздягнений до пояса, але все його тіло було туго забинтовано. Вираз його обличчя свідчив про те, що йому боляче, але, побачивши Катаріну, він тихо розсміявся.

– Що вас так розсмішило?

– Гора не хотіла йти до Магомета, Магомет прийшов до гори, – сказав він тихим голосом. – Привіт, Катаріно.

Фон Найбор стала трохи збоку. Катаріна, не звертаючи уваги на сентиментальну заяву домініканця, присунула до ліжка стілець і сіла.

– Як вас звати? – запитала вона.

– Я ж тобі представлявся. Еркісія. Домінік Ібаньєс де Еркісія Перес де Лете.

– Що ви робили в Гаазі?

Він гостро глянув на розвідницю, що стояла у тіні.

– Гадаю, ти дала згоду на присутність цієї пані?

– Так.

– Ну що ж, добре, як вважаєте. Я шукав тебе.

– А навіщо?

– е маю уяви. Це був даний мені наказ. Як ти вже здогадалася, через минулорічні події наш новий генерал має до тебе особливу слабкість.

– Новий генерал?

– Брат Ойген. Тіленхайм.

Катаріна здригнулася при згадці про моторошного домініканця, а потім запитала:

– Що сталося?

– А на що це схоже? Мене вдарили кинджалом у спину.

– Добре, але хто це зробив?

– Це довга історія, яку я зараз не маю ні сил, ні бажання розповідати. Мені боляче.

– Як тобі вдалося влаштувати такий ефект? У Гаазі? Я ще ніколи не бачила такого сильного етеромантичного ефекту, і ти ж був напівпритомним і напівживим.

– Для мене це взагалі не ефекти, а благословення, praeciosum. – Еркісія спробував знизати плечима, але зашипів від болю. – Їх не кидають люди. Їх кидає на нас Бог. А він не буває напівпритомним, – промовив він все повільніше і повільніше.

Катаріна дивилася на нього великими очима. Вона виглядала так, ніби в неї вдарила блискавка. Дівчина схопилася на ноги.

– Одужуй! – кинула вона і вибігла з кімнати.

Еркісія і фон Найбор подивилися їй услід, спантеличені такою раптовою ретирадою.

– Що, власне, ти їй сказав?

– Пані ж сама чула. Нічого. Гадаю, буде нерозумно продовжувати мовчати зараз.

Домінік знову посміхнувся.

– Дійсно, нерозумно.

– Скільки у мене є часу?

– Небагато. А я хочу дещо з'ясувати, брате мій.

– Щось за щось. Я хочу приступити до сповіді.

Фон Найбор засміялася.

– Де я тобі візьму священика посеред Голландії?

– І не простого священика. Це має бути домініканець.

– Тим більше. У радіусі двохсот кілометрів немає жодного.

Еркісія іронічно пирхнув. Він був налаштований рішуче.

– Ідіть на Розенстраат в Амстердамі, – сказав він. – Біля каналу знайдете будинок, позначений знаком восьмикутника на лівому куті будівлі. Усередині ви знайдете перекидний пункт Ордену і щонайменше двох домініканських монахів, а також пару охоронців. Вони будуть захищати себе.

– І я маю на це піти? Чи не занадто легко ти продаєшся? Це ж на милю пахне пасткою.

– Скажімо так, моя лояльність до Ордену останнім часом значно зменшилася.

Очі фон Найбор засяяли.

– Якщо ти намагаєшся мене обдурити, я особисто надіну на тебе іспанські черевики.

– Тільки поквапся. Як ти сама сказала, у мене не так багато часу.

Монах вибився із залишків сил і відкинувся на подушки.

Розділ VIII

Не минуло й двох годин відтоді, як вони перетнули бар'єр, як Сойка дав ноги. Вони зупинилися на привал, викликаний як голодом, так і тим, що Шенк ледве тримався в сідлі. Коли Клаус зайнявся приготуванням їжі, Лисий пішов відлити, а третій копався у своєму чоботі, Сойка безпомилково відчув момент. Він скинув невідомо коли послаблені мотузки, і кинувся до лісу, що зайняло у нього, можливо, секунд десять. Шенк бачив усе, як у тумані. На його подив, вимушені супутники були абсолютно не стурбовані втечею Сойки, лише матюкнулися і повернулися до приготування їжі.