Князівство Трояндового Хреста

Катаріна відіслала Бланшфлер геть і повернулася до своєї майстерні, безуспішно намагаючись знайти собі якесь заняття. Вона попросила одного з бакалаврів дати їй знати, як тільки зникнуть охоронці, але до полудня нічого не змінилося. З нічого робити вона зайнялася найнуднішою справою, пов'язаною з етеромантією: випробовувала нескінченні комбінації різних реагентів зі словами з довгого списку арамейських слів, щоб відкрити нові ефекти. Зазвичай, керуючись інтуїцією, вона дуже швидко знаходила щось цікаве. Але не цього разу; дівчина не могла зосередитися, і результатом цього було лише зростаюче розчарування. Зрештою, вона просто сіла біля вікна і, роздратована і поглинута невеселими думками, почала дивитися на вулицю.

Їй дуже хотілося поговорити з домініканцем. Тепер, в університеті, коли він лежав поранений, вони опинилися в зовсім іншій ситуації, ніж раніше в Німеччині, коли вони зустрічалися за дуже дивних і зазвичай небезпечних обставин. Вперше вона мала значну перевагу над кимось із Ордену і не збиралася її втрачати. Їй потрібна була інформація про її потенційних супротивників, а монах міг її надати.

Катаріна навіть не усвідомлювала, як півроку спокійного і ретельного навчання, підкріпленого нечуваним талантом, змінили її мислення. З дівчини, яка невиразно уявляла собі далекосяжність своїх думок, а ще менш чітко – суть того, чого вона хотіла від життя, вона поволі перетворювалася на жінку-стратега, яка планує на декілька, а то й на десяток кроків уперед. Наче цього було недостатньо, набуте в дитинстві в охопленій війною країні переконання, що світ складається з ворогуючих супротивників, природним чином спрямовувало її до мислення в термінах опозицій: "я" проти "ворога", "вона" проти "інших", "переможець" проти "того, хто програв". Це, в свою чергу, могло або принести їй велику користь, або сильно зашкодити. Очевидно, це не допомогло їй у науковій роботі, але вона аж ніяк не збиралася ставати лейденським алхіміком, на що, ймовірно, сподівався "Імператор".

Саме під час розмови з Карлом Віттельсбахом, а точніше пізніше, коли Катаріна про це замислилася, вона нарешті зрозуміла, що їй слід робити і до чого прагнути. У певному сенсі вона мала багато спільного з цим меланхолійним юнаком – вони обоє були дітьми воєнного часу, обоє осиротіли і були позбавлені всієї своєї спадщини, окрім титулів. Обоє також хотіли в першу чергу повернути собі цей спадок. Однак Катаріна, поміркувавши, зовсім не мала наміру обмежуватися лише поверненням. Чим довше вона про це думала, тим більше приходила до висновку, що у неї є чимало козирів у руках.

Її роздуми перервав слуга, який сповістив про відвідувача. Катаріна здивувалася, адже тут до неї приходили тільки професори, і їх ніхто не сповіщав, вони просто безцеремонно входили, поки вона не посварила одного з них за це, щоб вони хоча б почали стукати. Увійшовши до вітальні, вона побачила незнайому жінку, високу, струнку, в сіро-чорній сукні без жодних прикрас, якщо не рахувати скромних сережок. У неї було трикутне обличчя і гострі очі, що спалахували веселою блакиттю, в якій, однак, блищали сталеві рефлекси. Всупереч моді і, як дехто сказав би, пристойності, темно-русяве волосся вона носила розпущеним.

– Ти, мабуть, Катаріна? – заговорила та глибоким альтовим голосом.

– Так, чим я можу вам допомогти?

– Йоанна фон Найбор. – Жінка м'яко кивнула. – Я, гм, скажімо так, уповноважена представниця стадхаудерату та Генеральних штатів.

– Уповноважена? І що це означає? – Катаріна підняла брови.

– Гадаю, ми обоє знаємо, що це означає. Сідаймо, – нахабно наказала та, сідаючи на стілець біля стіни.

Господиня, не бачачи іншого виходу, а також під впливом цікавості, слухняно сіла поруч. Гостя, в свою чергу, поправила рукава своєї сукні, струсила з одного неіснуючу порошинку і відразу перейшла до справи:

– Що вас пов'язує з людиною, яка зараз лежить, помираючи, на медичній кафедрі?

– Це що, допит? – вигукнула Катаріна.

– Так, так, це допит. – Жінка роздратовано зітхнула. – Ви і справді не знаєте, хто я така, чи не так?

– Ні, не знаю.

– У такому разі я обійдуся без евфемізмів. Я шпигунка. Служу в оранській розвідці.

– Це має мене вразити?

– Має, так. Стадхаудер і його тимчасова примха гарантують вам безпеку, засоби для життя і досліджень, дах над головою. Однак це може дуже швидко змінитися. Милість пана дуже змінна, і ми, тобто спецслужби, маємо досить великий вплив на те, хто користується прихильністю стадхаудера.

– А це, в свою чергу, було загрозою.

– Так, я рада, що, принаймні, мені не доведеться цього додавати. – Фон Найбор, роздратована таким поворотом розмови, вочевидь, очікувала простого, швидкого і безпроблемного допиту. – Чи можемо ми повернутися до моїх запитань?

– Не думаю, що мені зараз хочеться на них відповідати, якщо взагалі хочеться, – холодно відповіла Катаріна, так само роздратовано, як і гостя.

– Заради Бога, дитино, чи ти знаєш, що ти властиве робиш? Я серйозно і прямо кажу: відмовлятися від співпраці з нами – це дуже нерозумно.

– Дітям властиво робити дурниці.

Запала хвилина незручної тиші.