Князівство Трояндового Хреста

– Андреае наказав мені бути чесним з тобою, тож я буду. Я не знаю. Коли ми натрапили на вас, я не знав, що робити. Ми просто збиралися купити кілька речей за межами Міхура, це не було шпигунською місією чи чимось подібним. Досі ми не стикалися з агентами Вільгельма, хоча, очевидно, знали про спроби проникнення в князівство. Я подумав, що Андреае буде цікаво поговорити з тобою... Називай це імпульсом, якщо хочеш. Я був не зовсім правий.

– Він і так багато зі мною розмовляє, – втрутився здивований найманець.

– Тому що сам не дуже уявляє, що з тобою робити, принаймні, мені так здається. Він мені не довіряє. Тільки тепер я зрозумів, що це було безглуздо. Привівши тебе сюди, я порушив багато правил братства, і, зрештою, ти все одно не можеш мати ніякої інформації, яка могла б бути нам корисною. Я припустився помилки, за яку прошу у тебе вибачення.

– Твоя "помилка" коштувала мені двох тижнів у цюпі. – Шенк заскреготав зубами.

– Я вже вибачився, повторюватися не буду. Зауваж, однак, що ми поставили тебе на ноги, і досить ефективно. Не думаю, що ти міг би знайти кращого лікаря, ніж Штейн. Він був польовим хірургом у корпусі Адольфа Мекленбургського і за своє життя вилікував більше ран, ніж ти завдав.

– Боже милостивий, – пробурмотів найманець, дедалі більше роздратований. – Хто ти тут насправді, га?

– Ніхто. – Клаус почухав підборіддя. – Один з багатьох братів, які слідують Божому плану.

– Я бачив, як дехто з них вітав тебе.

– Відголоски давніх часів. До князівства я командував замковим гарнізоном. Єпископа вже немає, замком командує хтось інший, але більшість моїх людей все ще ставляться до мене як до свого командира. Андреае теж довіряє мені, і небезпідставно.

– То ти не завжди був... розенкрейцером?

– Звісно ж, ні. Як і більшість з нас. Коли був створений бар'єр, нам представили вибір. Особисто я довго не вагався, але багато моїх солдатів не приєдналися до братства.

– І що з ними сталося?

– Нічого. – Клаус знизав плечима. – Вони живуть своїм життям. Хтось зайнявся господарством, хтось ремеслом.

– До речі, про ремесла, я бачив багато закинутих майстерень у місті.

– Це майстерні людей, які приєдналися до братства, так. Вони стоять порожні, тому що їх поки що нікому заповнити, але, як ти зазначив, нам нічого не бракує. Ніхто не вивозить товари за межі князівства, і ми практично позбулися купців, так що ми досить самодостатні.

– "Досить?"

– Є речі, які ви не отримаєте в бар'єрному регіоні, наприклад, золото. Але його не так багато, чесно кажучи, менше, ніж я очікував спочатку. Кумедно, що ми навіть карбуємо власну монету, бо захопили єпископський монетний двір. Поглянь.

Він вручив Шенкові срібний дублон. На аверсі монети був зображений хрест, а на реверсі – стилізований трикутник з оком у центрі. Найманець помітив, що монета має характерні сліди на краях, які свідчать про те, що її обрізали. Він залишив це спостереження при собі і повернув срібняк Клаусу.

– І якщо вже ми про це заговорили, то що ж насправді сталося з єпископом? – спитав він.

– Він був підданий справедливому процесові і був повішений.

– За що?

– За єресь і роботу на ватиканського антихриста. Не скажу, що багато людей плакали за ним. Він був не дуже приємною людиною. Ти теж не схожий на людину, яка б особливо жаліла коронованих осіб.

– Як, мабуть, ніхто з тих, хто виріс у стічній канаві, – пирхнув Шенк. – Коли ти казав, що ви позбулися купців, що ти мав на увазі?

– Коли оголосили про створення князівства, кілька днів панував хаос. Ніхто ще не знав нових правил, і ми мали проблеми з постачанням. Більшість значних купців, які опинилися в пастці через бар'єр, намагалися за будь-яку ціну вийти за його межі. Вони, як правило, спливали по Майну, бо Андреае не терпить нерозумних людей, а тут у нього було ще менше терпіння. З іншого боку, дрібні місцеві торговці завдали нам чимало клопоту. Вони швидко пронюхали свою вигоду у відрізі від великого світу, замикали товари – особливо імпортовані – на складах і продавали їх за спекулятивними цінами. Це треба було припинити. Дехто з них приєднався до братства, але більшості довелося змінити рід діяльності, не без нашого вмовляння. Ти не повіриш, Шенк, на що здатні люди за гроші. Я на власні очі бачив, як купець вимагав золотий за кварту крупи, і це від матері, яка тримала на руках голодну дитину.

– Я б повірив у це. Точніше, я вірю, бо сам бачив подібні речі. Клаус, скажи чесно, що ти про все це думаєш? Про всю цю історію з розенкрейцерами і про Андреае?

Його співрозмовник помітно напружився. Він зміряв найманця уважним поглядом з-під густих брів і почесав підборіддя. Відповів не одразу.

– Він провидець. Він приведе нас до Sextae Aetatis, і все людство після нас. Розенкрейцери означають спасіння.

– Справді? Звучить не дуже переконливо.

– Але це правда, – сухо відповів Клаус. – Я можу тобі ще чимось допомогти? Вже сутеніє, і я хочу відпочити, бо завтра знову їду з міста.

– І куди ж ти поїдеш?

– Туди, куди поведе Божа воля. Прощавай, побачимося через два-три дні.