Князівство Трояндового Хреста

Найманець вклонився. Він не був упевнений, чи останні слова Клауса були навмисними, чи випадковими. Колишній офіцер дав йому зрозуміти, що він залишиться в межах Ковпака, оскільки не встигне виїхати і повернутися за кілька днів. Розмова дала Шенку поживу для роздумів. Клаус не був схожий на релігійного фанатика, скоріше на людину, яка пристосувалася до ситуації, але не обов'язково була від неї в захваті. Його реакція на те, що його запитали про його власну думку, також викликала здивування. Шенк опитав достатньо сільських чаклунів, щоб знати, коли людина не бажає чесно відповідати на запитання. Він помітив, що чоловікові є що приховувати, а точніше – що він думає про щось своє, але чомусь боїться про це сказати. Найманець старанно відмітив це у себе в голові.

Так чи інакше, Клаус мав рацію – сутеніло. Шенк, не бачачи іншого виходу, пішов до своєї камери, яка перетворилася на гостину. За його відсутності хтось трохи пристосував кімнату до її нової функції, вставивши табурет і канделябр з кількома свічками. Матрац також замінили на новий, а відро для нечистот – на горщик, яким Шенк ніколи в житті не користувався, але вважав, що якось впорається. Насправді, він вже встиг знайти туалет.

Та сама Біблія, яку залишила йому Андреае, все ще лежала на лавці. У нього не було ані найменшого бажання тягнутися до неї, тому він просто роздумував. Раптом він почув тихий свист. Шенк подивився у вікно. Важко передати ту радість, яку він відчув, коли побачив між ґратами обличчя Соцки Лоренца, що розпливалося в усмішці.

– Як справи, командире? Добре проводите час у Князівстві Трояндового Хреста?

Від щастя Шенк мало не побіг до вікна, рана знову віддалася тупим болем.

– Сойка! Ти живий!

– Звичайно ж, живий. Мені знадобився деякий час, щоб знайти тебе, місцеві жителі вкрай неохоче розмовляють. Але тобі вдалося. Ти опинився в гнізді шершнів, ти знав про це?

– Знаю аж надто добре.

– Я не можу тут сидіти, бо мене зловлять. Можеш вилізти з цієї дупи?

– Тільки по будинку і на подвір'я. На вулицю мене не випустять.

– Дідько, а я хотів би поговорити. Послухай, командир, я мушу бігти, бо мене хтось бачив. Повернуся через два дні о другій годині ночі, саме тоді охоронці найслабші. Я свисну, ти знаєш як, але тобі краще не спати. Сьогодні було б занадто ризиковано. І вони шукають мене, вже кілька разів мало не спіймали. Хлопці добрі і вперті.

Шенк подивився на старого найманця, знизавши плечима. Сойка не мав зброї і носив цивільний одяг. Сиві вуса, як завжди, різали очі, але обличчя, що ховалося за ними, здавалося набагато більш виснаженим, ніж раніше. Останні два тижні були для нього явно нелегкими.

– Добре, біжи. Сойка?

– Так?

– Вляпалися ми мов сливки у гівно, правда?

– Ти навіть собі і не уявляєш. Бувай.

Розділ XII

За день до від'їзду Катаріни до Роттердама розійшлася новина, що Карл Стюарт під загрозою смерті або ув'язнення заборонив заняття етеромантією, яку він назвав нечистим мистецтвом. Це нікого не здивувало, чутки про це ходили вже кілька місяців, тепер вони просто підтвердилися. Однак це не змінило того факту, що новина стало гарячою темою розмов у всіх салонах, оскільки до цього часу ніхто не реагував так бурхливо і відкрито на нові алхімічні відкриття.

Новина позитивно вплинула на Катаріну, бо ввечері того ж дня до неї завітав Еркісія.

– Я допоможу тобі, – сказав він, тільки присівши на стілець біля стіни. – Але за кількох умов.

– У такому разі, назви їх.

– По-перше, якщо ти почнеш робити щось, що не влаштовує мене з етичної, політичної чи будь-якої іншої точки зору, я негайно відходжу.

– Гадаю, це й так зрозуміло. – Катаріна здивовано подивилася на нього. – Зрештою, я не збираюся тримати тебе на повідку.

Домінік буркнув, не впевнений в цьому, чи то на підтвердження, чи то через те, що почувався дурнем, все ще думаючи про Орден.

– По-друге, ти допоможеш мені позбутися фон Найбор, яка починає мене трохи дратувати.

– Це може бути трохи складніше, але я спробую. Обіцяти нічого не можу.

– По-третє, я хочу завтра поїхати з тобою в Роттердам.

– Навіщо? – запитала здивована Катаріна.

– Хочу нарешті виїхати з цієї діри. Маленькі голландські містечка діють мені на нерви. І я ніколи не був в Роттердамі, і ти будеш сміятися, але мені подобається думати про себе як про мандрівницю.

– Ну... Гаразд, якщо це те, чого ти хочеш, не бачу причин, чому б мені не погодитися. Але не думаю, що тебе пустять на спуск.

– Тоді я почекаю у кареті. Я просто хочу забратися звідси.

– Ну, добре. Щось ще?

– Ні. Але нам треба поговорити. Бо моє рішення пов'язане з тим, що сталося в Англії.

Еркісія зручніше вмостився в кріслі.

– Із забороною етеромантії? Яким чином?