Князівство Трояндового Хреста

Вона мала рацію, і Катаріна це чудово розуміла, як і Карл Людвіг. В'їхавши до Німеччини, вони опиняться між двома ворогуючими державами, які можуть розчавити їх, як зубчасті кола шкаралупу горіха, самою лише силою імпульсу. Саме тому їм потрібен були неземне відчуття і неабияка удача. Поки що вони не могли поскаржитися на їх відсутність, але проблема з місцем для підготовки стояла дуже гостро. Тому Катаріна вирішила поговорити з Генріхом Оранським особисто; зрештою, він сам пропонував їй допомогу. Карл Людвіг підтримав її ідею, зазначивши, що стадхаудер Фрисландії, як союзник, вже був в основному ознайомлений з суттю питання.

Спочатку, однак, дівчина пішла до де Ґреффа. Напередодні той отримав посилку з Лейдена – дві скрині золота, з яких Катаріна витягла те, що не поглинув відсоток від угоди, і сховала в льосі будинку Кунеуса. Першим ділом вранці вони з Бланшфлер поїхали до родового особняка директора, де він швидко і без зайвих формальностей прийняв у них цибулини і виписав акредитив на тридцять тисяч голландських гульденів. Потім він ввічливо попрощався з ними і провів їх до дверей, наче й не було ніякої афери на суму, еквівалентну вартості невеликого містечка.

Після цього фон Бессерер запросила Генріха до Амстердама листом і того ж дня отримала повідомлення, що принц прибуде ввечері. Оскільки у неї був цілий день на підготовку, після сніданку вона вирушила на закупівлі. Повернувшись до квартири в новій сукні з жовтої тафти і в шкіряних черевиках, вона дала кілька вказівок ван дер Стаатсу, який прийшов за грошима і наказами, а потім поринула в роздуми, намагаючись упорядкувати в голові якомога більше варіантів для майбутньої непростої розмови. Коли годинник, що стояв на кухні Кунеуса, пробив п'яту годину, вона почала одягатися. Дівчина хотіла справити якнайкраще враження. Вона знала, що надзвичайно гарно виглядає в тафті; сприятливий образ довершувало її волосся, укладене в яскраву зачіску з кучерями по боках голови. Підготовлена, вона відіслала слуг і Бланшфлер, налила собі вина і стала чекати, дивлячись у вікно.

Герцог з'явився через годину. Вона привітала його в коридорі, за німецьким звичаєм – формально він був німцем, герцогом Нассау, хоча від німця в ньому мало що залишилося, він навіть погано говорив рідною мовою. Він чемно вклонився, нахабно дивлячись їй в очі з-поміж струмливого світлого волосся, яке робило його схожим на лева. Що вразило її, чого вона раніше не помічала, так це те, наскільки молодим був цей чоловік – він міг бути старшим за неї щонайбільше на чотири чи п'ять років. До його пояса був прикріплений меч, з яким він, очевидно, не розлучався.

Катаріна провела принца до вітальні, налила йому ще вина. Вони деякий час розмовляли про всякі дурниці. Вона намагалася перевести розмову на тему, яка її цікавила, але гість уникав її, як тільки міг. Зрештою, як завжди, їй увірвався терпець.

– Гаразд, принц, – роздратовано сказала графиня. – Я хотіла б перейти до суті. На балу у стадхаудера ви запропонували мені допомогу. Це все ще так?

Генріх сидів, витягнувшись у кріслі, потягуючи вино з келиха, а меч постійно лежав біля його ніг. Він дивився на Катаріну примруженими очима, з посмішкою, яка робила його схожим на звіра, що готується до нападу. Він кивнув не відразу.

– Ти прекрасно знаєш, що ми з братами Віттельсбахами плануємо, тож знаєш і те, що нам потрібно десь розбити табір, щоб тренувати наших етеромантів, без яких вся ця затія приречена на провал.

– Хм – пробурмотів він. – І ти хочеш зробити це в одній з моїх провінцій?

– Так. Звісно ж, не безкоштовно.

– А що ти пропонуєш натомість?

– Вестфалію.

– Не зрозумів?

– Ми відвоюємо герцогство Вестфалію у архієпископа Мюнстера по дорозі на південь. Ти отримаєш його у власність.

Катаріна довго думала про це і вирішила, що така затія цілком здійсненна. Вестфалія, фактично нічийна земля, була по дорозі і, ймовірно, не дуже добре захищена; територія, яка традиційно щороку зазнає воєнних потрясінь, – не найкраще місце для будівництва укріплень.

Генріх Оранський тихо засміявся. Він підвівся і підійшов до вікна. Він підкликав Катаріну до себе владним жестом і показав на невеликий вітрильник, пришвартований на каналі навпроти будинку.

– А якщо я скажу, що віддам тобі цей човен за поцілунок?

Він провів рукою по обличчю Катаріни.

– Це твій?

Вона вдала, ніби не помітила цього.

– Ні.

– То як би ти хотів мені його віддати?

– Ну, саме. – Він знову розсміявся. Підійшов до таці з графином, що стояла на секретері, і налив вина для них обох. З келихами повернувся до вікна. – То чому ти обіцяєш мені Вестфалію? З таким же успіхом це могла бути Саксонія. Або Неаполітанське королівство, чому б і ні?

– Тут зовсім інше.

– Це те ж саме, – він підняв свій келих. – Ти ділиш шкуру ще не вбитого ведмедя, моя люба, роздаючи землі та почесті, яких не маєш. Політику так не роблять. Ось коли ти завоюєш Вестфалію і утримаєш її десять років, тоді й поговоримо про те, щоб її віддавати. До речі, після двох десятиліть війни це зруйнована пустка, тож навіть тоді ваша пропозиція не була б надто спокусливою.