Князівство Трояндового Хреста

На ім'я Ернеста Мансфельда ван дер Стаатс взагалі не реагував, але Катаріна і Карл, як німці, тремтіли. Це був зловісний генерал західнонімецьких кондотьєрів, людина, відома своєю неймовірною жорстокістю, вірністю і видовищними злочинами, які він скоював за золото всіх, хто міг заплатити. Мансфельд не знав нічого святого. На його совісті кілька вбитих князів, десятки безжально розграбованих міст і довгий список зрад на полі бою. Лише вправне маневрування між ворогуючими сторонами та гігантською армією найманців, яку він зібрав, врятувало його від суду Рейху. Він помер кількома роками раніше десь за кордоном, у чому дехто й досі сумнівався, поширюючи чутки, що одного дня він знову з'явиться у Рейнській області чи Вестфалії. Незважаючи на це, його ім'я досі викликало паніку у кожного німця, який його почув. Важко було припустити, що його наступник виявиться менш жорстоким чи злісним.

– З Додо ми теж можемо впоратися, – імпульсивно вирішила Катаріна. – Пане ван дер Стаатс, ви маєте рацію. Нехай це буде Фрисландія. Слуги! Принесіть папір і чорнило, – наказала вона, відвернувшись до вікна. – Настав час покинути цю країну, панове. А з герцогом Цірксена я поговорю особисто.

Дівчина подивилася в темну голландську ніч. У шибках вікна відбивалися свічки, що горіли всередині, і обличчя трьох чоловіків, які наважилися пов'язати з нею свої долі. Вона не відчувала жодної відповідальності за них, але тягар власної киплячої люті дедалі важче тиснув їй шию. Враз вона лизнула скло довгим, повільним рухом, усією поверхнею язика. Всі здивовано подивилися на неї. Катаріна відвернулася.

– Покличте Кунеуса. Ми не можемо дозволити собі, щоб він сидів тут і пліткував про наші плани. Він поїде з нами до Фрисландії.

За вікном почав падати перший сніг цього року. Блискучі сніжинки м'яко осідали на шибку і одразу танули, коли потрапляли в тепло нагрітої кімнати.

Розділ XVI

Ніколи ще Шенка не охоплювало таке глибоке відчуття безсилля і безнадії. Йому знадобилося кілька годин, щоб змусити себе підвестися. Коли йому нарешті вдалося це зробити, він притулився лобом до холодної стіни. Обличчя Краузе стояло перед його очима. "Якщо ти не знаєш, що робити в бою, роби що завгодно, – казав старий найманець. – Постав собі будь-яку мету, наприклад: біжи до рову, от і біжи. Все краще, ніж стояти на місці, як кілок".

Шенк різко випростався. Він повинен був знайти Сойку.

Найманець вийшов зі своєї камери і попрямував до підвалу університету, де була комора, зброярня і ще кілька приміщень для злагодженої роботи релігійного колективу. Він сів на кухні і попросив щось поїсти. З досвіду він знав, що прислуга завжди в курсі того, що відбувається на території. Коли кухар подав йому ріденький бульйон з хлібом, він без апетиту з'їв кілька ложок і спитав:

– Мабуть, якогось нового в'язня спіймали?

– Навіть якщо так, – знизала плечима худорлява кухарка, – то не тут. У нас є тільки одна камера, і її займаєш ти.

Шенк швидко поїв і вийшов на подвір'я. Хоча він нічого не дізнався, розвіявши похмурість і поївши, він набрався сил. Починало сутеніти. Шенк нікого не бачив. Деякий час він стояв посеред порожньої площі, роздумуючи, що робити далі. Він зрозумів, що, крім недосяжного Андреае, якого він до того ж боявся, в усьому князівстві він знав лише одну людину, яка могла б знати щось більше. Він почав ходити по будинку і розпитувати про Клауса. Зрештою, квартирмейстер сказав йому, що Клаус поїхав до міста на богослужіння і в якихось своїх справах. Йому вказали на ту саму церкву, де напередодні був Шенк.

Дорогою з університету він обмірковував різні власні варіанти. Кожен з них виявився нецікавим. Після останньої розмови з Клаусом діяти добром варіантом не було. З іншого боку, насильством важко оперувати з рукою на перев'язі. Добре, хоч лівою рукою. Він помітив вузький провулок між будинками, де перехожі справляли свої фізіологічні потреби, а власники сусідніх камениць складали своє сміття на паливо. Обережно оминаючи гімно, що валялося на землі, він виловив з купи сміття старий стілець і, допомагаючи собі ногами, відламав від нього міцну дубову ніжку. Замахнувся нею для проби. У нього в руках бувала і більш ефективна зброя, але за браком кращих варіантів, цього мало вистачити. Він знайшов неподалік зачинену ткацьку майстерню і, двічі переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, зламав замок. Всередині було порожньо, все, що залишилося від ткацької майстерні – кілька зламаних верстатів і підставок та клубок запилених ниток на підлозі. Шенк обережно зачинив двері, щоб ніхто не помітив, що їх відчиняли, і пішов шукати Клауса.

Очікуючи закінчення богослужіння на алеї з видом на церкву, він промерз до кісток, аж поки не почав хвилюватися, чи не підхопить запалення легенів. Шенк навіть не подумав попросити тепліший одяг; він зробив собі запис у пам'яті, що візьме його при першій нагоді. Саме тоді, коли він так змерз, що всерйоз подумував про те, щоб відступити і повернутися до своєї камери, щоб просто померти, але хоча б у теплі, він побачив Клауса, який виходив з церкви.