Князівство Трояндового Хреста

Сойка, як стояв, так і виповз з камери. Вони швидко взяли черевики та плащ вбитого охоронця, намагаючись діяти якомога тихіше. Кілька разів завмирали, чуючи звук кроків, але у тюремний коридор ніхто не заглядав. Вони пройшли біля кількох кімнат і знайшли вікно. Відчинили його і виглянули назовні. Вони були на першому поверсі, але Марієнберг був міцним, великим замком – до землі було близько чотирьох метрів.

– Високо. Зможеш злізти? – запитав Сойка, багатозначно дивлячись на руку Шенка.

– Мушу.

– Чому б нам не пошукати іншого виходу?

– Немає часу.

Лоренц знизав плечима і подивився у вікно. Першу половину відстані він подолав, використовуючи щілини між камінням стіни, потім стрибнув і благополучно приземлився на траву. Озирнувся і подав знак Шенку, що можна спускатися. Молодий найманець поклав перев'язь в кишеню; рука одразу ж заболіла від різкої зміни положення. Він вхопився за віконну раму і опустився так низько, як тільки міг, на одній руці. Він хотів спробувати вхопитися пораненою рукою за камінь, але тут же послизнувся і з оглушливим стуком впав на зігнуті ноги. Шенк почув, як щось вдарило його по щиколотці, і видав з себе приглушений крик.

Сойка підскочив до нього.

– Ти живий!

Шенк помацав щиколотку. На щастя, вона була лише розтягнута, а не вивихнута. Він обережно підвівся. Йти міг, хоча йому було боляче і він трохи накульгував. Найманець кивнув у відповідь, витираючи піт з обличчя, і попрямував до міста, тримаючись подалі від джерел світла.

– Що далі?

– Назад до університету за кіньми та одягом.

На жаль, все вказувало на те, що нічого цього не станеться. Їм вдалося без проблем перетнути погано охоронювані вали, але вони ще не дійшли до околиць міста, коли побачили, що на вулицях не вщухає гамір, спричинений їхньою втечею. Вони могли лише спостерігати, як по той бік Майну з'являлися все нові й нові загони розенкрейцерів та вирваних з ліжок цивільних зі смолоскипами та ліхтарями.

– Трясця його матері, – вилаявся Шенк. – Я думав, що це займе у них більше часу.

– Скільки трупів ти залишив після себе?

– Півтора.

– Я б так і сказав: дивно, що так коротко. Слухай, не треба про це думати, треба забиратися звідси. Поїдемо в Гемюнден, де ми навесні зіткнулися з монахами. Там перейдемо річку і пересидимо десь, поки все не заспокоїться. Ти знаєш, як втекти за межі Ковпака?

Це слово прозвучало дивно у вухах Шенка, який вже звик до того, що всі називали Ковпак "бар'єром".

– Знаю, але для цього нам потрібен мінерал, який є тільки в Андреае.

– Гаразд, про це ми потурбуємося пізніше. А зараз – пішли! Зможеш піти?

Він міг, з проблемами, але міг. Щойно вони дісталися гаїв, що оточували місто, і шум, який нісся по річці, вщух, вони зробили імпровізовану милицю, Шенк також знову одягнув свою перев'язь. Приятель розсміявся з цього видовища.

– Ну, тепер ти схожий на справжнього каліку. Ходімо.

– Ходімо.

Вони рушили вздовж річки. Сюди вела вузька стежка, якою зазвичай місцеві селяни носили дрова з лісу, тому йти було непогано, незважаючи на темряву і холод родом з вивернутого навиворіт пекла. Молодий найманець чув, як скрегоче зубами Сойка, прикритий лише тонким плащем, зірваним з убитого охоронця. Він і сам замерзав. Як би там не було, але це був, мабуть, останній суттєвий мороз перед весною. Їх рятувало лише те, що вони йшли швидко.

– Слухай, Шенк, чому б нам не розпалити вогнище? – Сойка зламався, пройшовши кілька кілометрів.

– У тебе є кресало?

У нього не було. Найманці лаялися під носом і, не маючи іншого вибору, пішли далі. Розтягнута щиколотка Шенка з кожним метром важила все важче. Видихнута пара осідала на бровах. Ставало дедалі холодніше. Їхні кроки ставали коротшими, як і дихання.

– Це все марно, – нарешті прохрипів Сойка. – Ми тільки даремно витрачаємо наші сили.

Юнак лише кивнув у відповідь.

Вони швидко викопали ямку в лісовій підстилці і відламали з десяток гілок з ялини, що росла неподалік. Лягли в яму, встелену хвоєю, і накрилися гілками. Не для маскування, а для тепла. Міцно обійнялися. Плащ Сойки був достатньо великим, щоб накрити їх обох. Від цього їм стало трохи тепліше, але вони все одно тремтіли так, що зуб на зуб не потрапляв.

– Шенк? – прошепотів Сойка за кілька дюймів від вуха свого друга.

– Гмм?

– Дякую, що прийшов за мною.

– Немає за що.

Запала тиша. Через деякий час її знову порушив Лоренц.

– Думаєш, ми виберемося з цього?

– Впевнений, що виберемося. Завжди вдавалося.

Коли вони прокинулися вранці після короткого, переривчастого сну, у Шенка було відчуття, що, по-перше, він не зможе встати, а по-друге, що ніколи більше не зігріється. Сойка виглядав як сім лих: з підбитими очима, обмерзлий, в одній сорочці, поверх якої був накинутий добутий в тюрмі плащ. До того ж, після цієї жахливої ночі він почав сильно кашляти. Шенк дивився на нього з тривогою. Чоловіки відчували голод. Єдиним плюсом ситуації було те, що зі сходом сонця ставало тепліше.