Князівство Трояндового Хреста

Єдине, що можна було зробити з Ковпаком - це об'їхати його навколо. Туманну стіну, майже вертикальну на рівні землі, не можна було перетнути, пробити, підкопати, спалити, прошити кулями чи зруйнувати тараном - адже вони спробували і це в акті відчаю. Тепла на дотик молочна поверхня зупиняла кожного на півдорозі, ніби він намагався пройти крізь напівпрозору стіну. Місяць гірничих робіт, які вони закінчили з глибокою ненавистю до каміння, глини і мергелю, показав, що стіна також простягається глибоко в землю, і досить глибоко, щоб унеможливити підкоп. Гарматні ядра та інша зброя просто відскакували від бар'єру, так само як і стріли, списи чи каміння, кинуті в Ковпак нудьгуючими місцевими дітлахами.

Особливо ж Шенка дратували річки. Адже, якимось магічним чином, вода протікала через бар'єр без найменших проблем. Все, що пливло разом з нею - риба, гілки, стовбури дерев, трупи і сміття, залишене людьми, - застрягало, створюючи величезні смердючі затори, але сама вода вільно протікала далі по руслу. Так само дощ і сніг. Це неймовірно дратувало, бо суперечило логіці та здоровому глузду - перешкода повинна зупиняти або все, або нічого. Найманець провів довгі дні в пошуках алхіміків, які могли б знайти малефіцію, пов'язану з водою, бо йому здавалося, що це і є його бажаний ключ до внутрішнього світу Ковпака. Однак це був глухий кут.

Насправді, його більше не хвилювала природа цього явища, принаймні, особисто. Спочатку те, що могло відбуватися всередині Ковпака, викликало у найманця жваву цікавість, але через півроку його почало хвилювати не більше, ніж минулорічний сніг. Тепер він просто хотів закінчити роботу, виїхати зі Швайнфурта і нарешті зайнятися чимось іншим. На жаль, Вільгельм дав їм зрозуміти, що поки вони не знайдуть спосіб потрапити всередину, сподіватися нема на що.

Занурений у свої невеселі роздуми, Шенк не помітив, як рефлекторно опинився під борделем фрау Доротеї. Він часто бував тут, намагаючись знайти розвагу, щоб хоч якось подолати стрес і дилеми, які мучили його щодня. Власниця борделю знала Шенка та решту його загону, знала, що вони платять наперед і не жартують, тому надавала їм дівчат, чистих, здорових і досить молодих, щоб вони ще могли займатися своєю професією. Найманець зайшов всередину.

Вийшовши на вулицю, на півгодини старший і на флорин бідніший, він зрозумів, що прийшов сюди не лише заради звичайної розпусти. Швидкий, безпристрасний секс не задовольнив і не заспокоїв його - навпаки, відтягнув його повернення на своє місце. Коли Шенк це зрозумів, то одразу ж знову затьмарився.

Гаразд, до біса, подумав він. Покінчимо з цим.

Через п'ять хвилин він опинився перед корчмою "Свиняче рило", поверх в якій загін визначив як свій штаб. Він байдуже пройшов повз заїжджий двір, де, незважаючи на ранню годину, було багатолюдно, і попрямував сходами нагору, кивнувши трактирникові. Вони уклали добру угоду - загін мав у винятковому користуванні великий поверх з кімнатами в хорошому стані, а власник, сивий старий, який керував корчмою багато років, спав спокійніше, знаючи, що на випадок галасу у нього під рукою є професійні вбивці. І оскільки клієнти також знали про це, заворушень майже ніколи не траплялося.

Він увійшов до кімнати, яку назвали загальною. Це була велике приміщення з каміном, з якого вони винесли ліжка і зробили імпровізовані лавки, які поставили вздовж стін. На них сиділо кілька гессенських солдатів, які займалися тим, чим займаються солдати, які не працюють, а саме: спали, їли, грали в карти і ремонтували спорядження. Біля багаття грівся Сойка Лоренц, який кількома місяцями раніше, сам не знаючи як і звідки, знову опинився на боці Шенка, вочевидь винюхавши у отриманому ним ранзі можливість для наживи. Саме до нього і звернув свої кроки найманець.

– Де Міліус? – запитав він.

– Спить, – відповів Сойка. – Ще не протверезів. Але внизу на тебе чекає якась баба.

– Яка ще баба?

– Не знаю, яка, але каже, що за винагородою. За вхід до Міхура. Як на мене, то я їй не вірю.

Шенк зітхнув. Відтоді, як вони оселилися у Швайнфурті й оголосили кілька десятків марок винагороди за будь-яку інформацію, що могла б допомогти подолати магічний бар'єр, він уже встиг поговорити з сотнею шарлатанів, психопатів, казкарів і звичайних шахраїв, які пристрасно намагалися переконати його, що знають таємний тунель у глиб Ковпака, або що вони можуть влетіти туди на чарівних крилах. Лише після того, як підлеглі Шенка зламали кільком з них пальці, божевільних стало менше. Але вони все одно траплялися. Перевірка таких слідів, на жаль, входила в його обов'язки.