Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Там було неглибоко, і він кволо силкувався підвестися, коли перший юма стрибнув на шаланду. Повністю голий, волосся пофарбоване в помаранчевий колір, обличчя розмальоване чорним із кармазиновою лінією, що розділяла його лице від «мису вдови» до підборіддя. Він двічі тупнув по дошках і замахав руками, наче дикий тауматург[245] із атавістичного дійства, а тоді схопив чорношкірого за його вбрання, підняв з почервонілої води і розтрощив йому голову бойовою палицею.

Хтось верхи, хтось пішки, усі з луками та палицями, обличчя зачорнені чи бліді від білила, а волосся змащене глиною — всі вони юрбою кинулися на пагорб до укріплень, де спали американці. Спочатку вдерлися в помешкання Лінкольна. А коли вийшли звідти за декілька хвилин, один тримав за волосся голову лікаря, з якої крапала кров, а інші по сухій глині тягнули за собою головним вестибюлем його пса зі зв’язаною мордою, той борсався й опирався. Вони ввійшли до вікіапу з вербових палиць і брезенту й убили Ґанна, Вілсона і Гендерсона Сміта, одного за одним, коли ті, досі п’яні, схоплювалися, індіанці рухалися між необроблених низьких стін у цілковитій тиші, і фарба, лой та кров блищали в смугах світла там, де сонце, що нині сходило, торкалося височини.

Коли вони ввійшли до кімнати Ґлентона, той підскочив, дико роззираючись. Всю його глиняну кімнатку займало мідне ліжко, привласнене в якоїсь сім’ї переселенців, і тепер він сидів на ньому, як розпусний феодальний барон, а його багата колекція зброї звисала зі стовпчиків по кутках. Волохатий Кінь видерся до нього просто на ліжко й став там, чекаючи, поки один із учасників трибуналу з-поміж його супроводу подасть йому з правого боку звичайну сокиру з горіховим топорищем із вирізьбленими язичницькими візерунками, прикрашену пір’ям хижих птахів. Ґлентон сплюнув.

Давай рубай, гад червонопикий, сказав він, і старий індіанець заніс свою сокиру і розколов голову Джона Джоела Ґлентона до самого дихала.

Увійшовши до помешкання судді, вони побачили ідіота і дівчинку років дванадцяти, які, зіщулившись, лежали на підлозі голі. За ними, теж голий, стояв суддя. Він тримав бронзовий ствол гаубиці, націлений на індіанців. На підлозі стояв дерев’яний лафет, кріплення якого були погнуті та вирвані зі стійок. Суддя тримав гармату під пахвою, а в другій руці стискав димливу сигару, просто над запалювальним отвором. Юма, падаючи один на одного, посунули назад, а суддя встромив сигару до рота, схопив свій сак, переступив поріг, задкуючи, пройшов повз індіанців і спустився по насипу. Ідіот, що ледь сягав судді до пояса, притискався до нього, і разом вони дійшли до лісу біля підніжжя пагорба, а потім зникли з очей.

* * *

Дикуни розклали велике вогнище на пагорбі й покидали туди меблі й різні пожитки з помешкань білих, а потім підняли тіло Ґлентона на плечі, наче забитого войовника, і закинули його у полум’я. До трупа прив’язали його собаку, наче це було саті[246], той вив, поки його із тріскотом затягувало за Ґлентоном, і вони разом зникли у клубах диму від зелених гілок. Лікаря притягнули за ноги, підняли і кинули у вогнище, його мастифа також спалили. Борсаючись, пес сповз з іншого боку, мабуть, ремінці, якими його прив’язали, перегоріли, і він, димлячись, поповз від багаття, обгорілий і сліпий, але його лопатою закинули назад. Інші тіла, загалом вісім, звалили на вогнище, де вони шипіли і смерділи, поки густий дим клубочився над річкою. Голову лікаря насадили на палю і якийсь час носили, але зрештою і її кинули у полум’я. Розклавши на глині зброю й одяг, юма ділили їх між собою, а також золото та срібло з порубаної та розколотої скрині, яку вони витягнули надвір. Усе інше звалили купою у полум’я, сонце зійшло і виблискувало на їхніх яскраво пофарбованих обличчях, а вони сиділи на землі, кожен із новим майном перед собою, і дивилися у вогонь, курили свої люльки, наче якась розмальована трупа мімів, яка нещодавно зібралася в цій закутині, далеко від міст і різного наброду, що тюкав до неї з-за димних вогнів рампи, юма ніби розмірковували про прийдешні міста, скупі фанфари сурм та барабанів і грубі дошки, на яких була записана їхня доля, бо ці люди були не меншою мірою, ніж їхні вороги, підневільні та зв’язані угодами, і вони бачили прообраз власного скону в обвуглених черепах своїх недругів, таких яскраво розпечених, наче кров серед вуглин.

XX