Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Це були перші слова, сказані ними. Каутс уважно їх оглянув. Змарнілі, переслідувані, чорні від сонця. Після чищення зброї порохова кіптява глибоко залягала у зморшках і порах на їхній шкірі. Навіть коні виглядали якимись чужоземними, таких лейтенант до того не бачив: вони були прикрашені людським волоссям, зубами та шкірою. Якби не зброя, пряжки та металеві деталі збруї, в цих прибульцях нічого б не вказувало на те, що вони вже знають про винахід колеса.

Є кілька місць, сказав лейтенант. Але боюся, що вони ще не відчинилися.

Ну, скоро повідчиняються, відповів Ґлентон. І підторкнув коня. Більше він нічого не сказав, й інші теж мовчали. Коли вони переходили площу, кілька волоцюг вистромили голови з-під ковдр, щоб подивитися їм услід.

Бар, у який вони зайшли, виявився квадратною валькованою кімнатою, де господар взявся обслуговувати їх у самому спідньому. Вони сиділи в пітьмі на лавці за дерев’яним столом і понуро випивали.

Звідки ви всі? запитав господар.

Ґлентон і суддя пішли глянути, чи можна завербувати когось із того наброду, що спочивав у пилу на площі. Декілька чоловіків сиділи там, мружачись від сонця. Один із них із «бові» шукав охочих зробити ставку й схрестити леза, аби побачити, чия сталь краща. Усміхнений суддя ходив поміж них.

Капітане, що ви несете в цих саквах?

Ґлентон обернувся. Вони із суддею несли сумки, перекинуті через плече. Чоловік, який заговорив до них, сидів, притулившись до стовпа і зіпершись ліктем на зігнуте коліно.

В оцих торбах? перепитав Ґлентон.

Так, в оцих.

В оцих торбах повно золота та срібла, сказав Ґлентон, бо так воно і було.

Той дармобит посміхнувся і сплюнув.

Оце тому в нього і є така кортячка до тої Каліфорни, сказав інший. Вбив собі в голову, що там отак уже й повну сумку золота йому.

Суддя привітно всміхнувся тим лежням. Можете отам трохи перехопити, сказав він. Хто хоче з нами на золоті копальні?

Один із чоловіків підвівся, відійшов на кілька кроків і почав мочитися просто на вулиці.

Мо’, дика людина з тобою піде, гукнув хтось. Він і Клойс були б тобі якраз.

Вони вже давно збираються поїхать.

Ґлентон і суддя пішли їх шукати. Простацький намет зі старого брезенту. І табличка з написом: «Побач Дику Людину Четвертак». За завісою із брезенту, знятого з фургона, стояла простацька клітка зі стовбурів паловерде, а в ній сидів навпочіпки голий недоумок. Підлога клітки була засмічена лайном і потовченою їжею, і всюди лазили мухи. Ідіот був чоловічком з деформованим тілом і калом на обличчі, він сидів і дивився на них з виразом тупої ворожості, мовчки жуючи власний кавалок.

З-за клітки, хитаючи головою, до них вийшов власник. Сюди нікому не можна. Ми ще не відкрилися.

Ґлентон оглянув жалюгідний вольєр. У наметі пахло гасом, димом і екскрементами. Суддя присів, щоб роздивитися недоумка.

Оце твоє? запитав Ґлентон.

Так. Так, він мій.

Ґлентон сплюнув. Там один сказав, що тобі кортить поїхати до Каліфорнії.

Ну, сказав власник. Так, так і є. Так і є.

Що ти збираєшся з оцим робити?

Забрати.

І як будеш його тягнути?

У мене є кінь і віз. Потягну на ньому.

А гроші є?

Суддя підвівся. Це капітан Ґлентон, виголосив суддя. Він очолює експедицію до Каліфорнії. Він зі своїм загоном готовий забезпечити охорону кільком пасажирам, якщо вони достатньо забезпечені.

Ну так. Грошей трохи є. Про яку суму ми говоримо?

Скільки у тебе є? запитав Ґлентон.

Ну. Певно, достатньо. Певен, що грошей достатньо.

Ґлентон придивився до чоловіка. Я тобі скажу, що ми будемо робити. Ти хочеш до Каліфорнії чи це просто балачки?

До Каліфорнії, сказав власник. Однозначно.

Я візьму з тебе сто доларів, але гроші наперед.

Чоловік переводив погляд з Ґлентона на суддю і назад. Хотів би я мати стільки, відповів він.

Ми залишимося тут на кілька днів, сказав Ґлентон. Якщо знайдеш ще пасажирів, то й розцінки відповідно поміняються.

Капітан вчинить справедливо, додав суддя. Можеш бути певен.

Я розумію, сер, сказав власник.

Коли вони проминали клітку, Ґлентон повернувся, щоб знову поглянути на ідіота. А жінок ти пускаєш на оце подивитися? запитав він.

Не знаю, відповів господар. Жодна досі не питала.

Опівдні загін переїхав до харчевні. Коли вони зайшли, троє чи четверо чоловіків, які були всередині, одразу встали й вийшли. На ділянці за будівлею була глиняна піч і напіврозвалений фургон з кількома каструлями та чайником. Стара жінка в сірій хустці рубала сокирою яловичі ребра, а біля неї сиділи й дивилися на це два пси. Високий худий чоловік у закривавленому фартусі зайшов до приміщення через чорний хід й оглянув новоприбулих. А тоді наблизився, нахилився і поклав обидві руки на стіл.

Джентльмени, сказав він, ми не проти обслуговувати кольорових. Радо це зробимо. Але пересядьте, прошу, отуди, за інший столик отам. Отуди.

Він зробив крок назад і простягнув руку в дивному жесті гостинності. Його гості перезирнулися.

Про що, в біса, він говорить?

Саме отуди, повторив чоловік.