Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Чоловік, який помирав на підлозі, був з голови до ніг у саморобному вбранні: смушевий одяг, чоботи, чудернацька шапка. Він лежав на потрісканих керамічних кахлях, і коли вони його перевернули горілиць, то побачили, що його щелепа ворушиться, а на нижній губі запеклася кривава слина. У його тьмяних очах застигли страх і ще щось. Джон Прюетт поставив гвинтівку прикладом на підлогу і перехилив пороховий ріжок, щоб перезарядити зброю. Я бачив, як інший біг, сказав він. Їх два.

Чоловік на підлозі поворухнувся. Одна його рука лежала на паху, і він злегка її посунув і вказав. На них чи на висоту, з якої впав, чи на своє місце, призначене у вічності, вони не знали. Потім він помер.

Ґлентон роззирнувся на руїни. І звідки взявся цей сучий син? Запитав він.

Прюетт кивнув на крихкий валькований парапет. Він отама був. Я не знав, що він там. І зараз не знаю. Звідтам я того сучого сина і встрелив.

Ґлентон глянув на суддю.

Думаю, він був недоумком, відповів Голден.

Ґлентон провів свого коня через церкву і вийшов на подвір’я крізь маленькі двері в нефі. Він сидів на землі, коли привели другого відлюдника. Джексон вів його перед собою, штовхаючи в спину стволом гвинтівки, худий чоловічок, уже немолодий. Виявилося, що вбитий був його братом. Давним-давно вони стрибнули з корабля біля берега і дісталися до цього місця. Чоловічок був наляканий, не розмовляв англійською та лише трохи знав іспанську. Суддя говорив з ним німецькою. Вони живуть тут багато років. Його брат збожеволів, та й чоловік перед ними у своїх шкурах і чудних черевичках теж був не зовсім сповна розуму. Вони його відпустили. А коли виїжджали, побачили, як він швидкими кроками міряв подвір’я, щось вигукуючи. Здавалося, він не усвідомлював, що в церкві вбили його брата.

Суддя наздогнав Ґлентона, і вони поїхали пліч-о-пліч.

Ґлентон сплюнув. Тре було і цього стрелити, сказав він.

Суддя всміхнувся.

Мені не подобається бачити таких білих людей, сказав Ґлентон. Голландців чи інших. Мені таке не подобається.

Вони їхали стежкою вздовж річки на північ. Дерева стояли голі, листя на землі прихоплене лусочками льоду, а поцятковані кістяні гілки тополі сильно вирізнялися на тлі стебнованої ковдри пустельного неба. Увечері вони проминули Тубак, покинуте місто із сухою пшеницею на озимих полях і вулицями, порослими травою. На одному ґанку сидів сліпець і ніби спостерігав за площею, і коли вони проходили повз нього, він звів голову, дослухаючись.

Щоб отаборитися, вони виїхали у пустелю. Вітру не було, тамтешня тиша, а також відкритість місцевості дуже сприяли будь-яким утікачам, ще й ніяких гір поруч, що їхні силуети могли б приховати ворогів. Вони підхопилися перед світанком і осідлали коней, а потім всі разом поїхали зі зброєю напоготові. Кожен уважно роздивлявся територію, і їхня колективна свідомість фіксувала рухи навіть найменшої істоти, доки всіх їх не об’єднали невидимі дроти пильності, і далі вони просувалися місцевістю в єдиному резонансі. Вони проминули покинуті асьєнди та придорожні могили і ближче до опівдня натрапили на сліди апачів, які знову пройшли до них на захід із пустелі по пухкому піску річкового дна. Вершники злізли з коней, і кожен узяв дрібку втоптаного піску з краю стежки й розтер між пальцями, перевіряючи на сонці піщинки на вологість, потім висипав її і подивився крізь голі дерева вгору вздовж річки. А тоді вони знову сіли на коней і поїхали далі.

Зниклих розвідників знайшли повішеними вниз головою на гілках паловерде, почорнілого від багаття. Їм пронизали підошовні зв’язки загостреними зеленими дерев’яними ткацькими човниками, і вони висіли голі й сірі над попелом згаслого вогню, на якому їх підсмажили, доки їхні голови не обвуглилися, мозок не забулькав у черепі, а з ніздрів не пішов пар. Загострені патички утримували їхні витягнуті язики, вуха їм відрізали, а животи розрізали шматками кременю, так що нутрощі звисали на груди. Кілька людей із загону кинулися з ножами, щоб зрізати тіла, а потім лишили їх у попелі. Дві темніші фігури були останніми з делаварів, а інші двоє — вандіменійцем і чоловіком зі сходу на ім’я Джилкрайст. Воїни-варвари не були до них ані прихильні, ані упереджені, тому всі постраждали й загинули однаково.

Уночі загін проїхав місію Сан-Хав’єр-дель-Бак, і у світлі зірок її церква виглядала урочисто і суворо. І навіть жоден пес не гавкнув. Там скупчилися хатини індіанців папаґо, в яких, здавалося, ніхто не жив. Повітря було прохолодне і прозоре, а місцевість тут і вдалині оповила така темрява, якої не порушувала навіть сова. Блідо-зелений метеор здійнявся над долиною позаду них, проминув угорі й безшумно зник у порожнечі.