Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

На світанку на околицях пресидіо Тусона вони проминули руїни кількох асьєнд, а потім нові знаки вздовж дороги, де були вбиті люди. Трохи на віддалі на рівнині стояла невелика естансія, де будівлі ще курилися, а на живоплоті зі стебел кактусів сиділи пліч-о-пліч падальники, дивлячись на схід у бік обіцяного сонця, піднімаючи то одну ногу, то другу і розкинувши крила, мов плащі. Вони побачили кістки свиней, які здохли на ділянці за валькованими стінами, а посеред ділянки з динями угледіли ще й вовка, який припав до землі, виставивши худі лікті, і спостерігав, як вони їдуть. На півночі на рівнині лежало місто, окреслене тонкою лінією блідих стін, і вони зігнали своїх коней уздовж низького ескеру з гравію, а потім оглянули той населений пункт, передмістя і хребти голих гір удалині. Пустельне каміння лежало ланцюгами темної тіні, а вітер дув від сонця, яке важко осідало, пульсуючи на східних межах землі. Вони підострожили коней і вирушили на рівнину, як і за два дні до них — апачі чисельністю в сотню вершників.

Вони їхали шеренгою, тримаючи гвинтівки на колінах і розосередившись. Світанкове пустельне сонце палахкотіло над землею, і припутні поодинці й парами здіймалися з чапаралю, тоненько висвистуючи. Ще десь кілометр, і вони побачили апачів, які отаборилися біля міських стін на півдні. Їхні коні паслися серед верб у сухому річищі сезонної річки на заході від міста, а те, що скидалося на каміння й уламки, виявилося купою вбогих навісів і вікіапів, зроблених із палиць, шкур і брезенту із фургонів.

Вони поїхали далі. Загавкало кілька псів. Собака Ґлентона неспокійно гасав уперед-назад, і делегація вершників уже виїхала з табору.

Це були чирикауа-апачі, двадцять чи двадцять п’ять. Попри те, що сонце зійшло, було прохолодно, а вони сиділи на своїх конях напівголі, у самих набедрениках, чоботах і своєрідних шоломах зі шкіри з пір’ям, дикуни кам’яного віку, які намалювали на собі глиною таємничі символи, засмальцьовані й смердючі, масть їхніх мустангів вицвіла під пилом, коні гарцювали і видихали пару. Вершники були озброєні піками й луками, а деякі мушкетами, всі мали довге чорне волосся і застиглі чорні очі з налитими кров’ю матовими склерами, вони свердлили поглядом вершників, вивчаючи їхнє спорядження. Не перемовлялися навіть між собою, так мовчки проштовхалися на конях крізь загін, ніби виконуючи особливий ритуал, коли на певні клаптики землі треба наступити у певній послідовності, як у дитячій грі, але зі значно страшнішими ставками.

Ватажком цих воїнів-шакалів був невисокий смаглявий чоловік у ношеному мексиканському військовому вбранні, який мав із собою шаблю, а на його роздертому барвистому панталері[203] висів вітнівільський кольт одного з розвідників. Він зупинив коня перед Ґлентоном і, оцінивши розташування інших вершників, запитав гарною іспанською, куди вони прямують. Не встиг він проказати фразу, як скакун Ґлентона витягнув шию і вкусив коня індіанця за вухо. Хлинула кров. Кінь заіржав і звівся дибки, й апачі насилу втримався в сідлі, він вихопив шаблю і побачив, що на нього націлена чорна лемніската — здвоєна двоцівка Ґлентона. Ґлентон двічі ляснув із силою свого коня по морді, і тварина закинула голову, кліпаючи одним оком і плюючись кров’ю. Апачі відвернув голову свого мустанга, і коли Ґлентон обернувся поглянути на своїх людей, то побачив, що вони завмерли, наче заблоковані дикунами, вони і їхня зброя сплелися в тугу, крихку конструкцію, наче пазл, де розташування кожного елемента зумовлене місцем решти, а вони і собі залежні від кожного наступного, тож жоден не може навіть поворухнутися, бо від цього зруйнується вся композиція.

Першим почав ватажок. Вказуючи на закривавлене вухо свого коня, він сердито заговорив діалектом апачів, і його чорні очі уникали погляду Ґлентона. Суддя виступив наперед.

Vaya tranquilo, сказав він. Un accidente, nada más[204].

Mire, відповів апачі. Mire la oreja de mi caballo[205].

Він притримав коня за голову, щоб показати рану, але тварина різко вирвалася і смикнула ушкодженим вухом, забризкавши кров’ю вершників. Хай то коняча кров чи інша, від неї затремтіла вся ненадійна архітектурна споруда, мустанги, стоячи непохитно, дрижали в почервонілій ранковій зорі, і пустеля під ними гула, як малий барабан. Непевність цього незатвердженого перемир’я дійшла до крайньої межі, аж раптом суддя злегка підвівся в сідлі, підняв руку і вигукнув привітання комусь за групкою апачів.