Let my people go

От доти було - «моє», живе й безпосереднє: важило кожне слово, і кожен - вирваний наперекір обставинам - публічний жест. Тобто, «коло» справді виявилось символічним: 20 жовтня - 22 листопада: коли в понеділок мій «ріесе» таки виявився prophetic [«Пророчим» (англ.). Йдеться про есе «Українська солідарність», яке вийшло друком уранці 22 листопада, - на превелику втіху редакції: вийшло, що в такий спосіб WS] Еurоре потрапила першою з-поміж усіх західних медій дати матеріал про «Помаранчеву революцію», - акурат у той самий день, коли вона розпочалася!] (як писав Маtthew) на ділі, і після вранішнього (200-тисячного ) Майдану я знов поїхала - стригтись, а потім знову по Грінченка в «Барабан», де давала інтерв'ю тому самому Voswinkel’ю, пояснюючи, що тепер «у нас только хорошие новости впереди», - період, коли я щось вирішувала, і від мене щось залежало, - закінчився. В «Барабані» вже всі сиділи в помаранчевих шаликах, із сусідньої зали долинав зграйний гамір: там дивилися 5-ий, раз у раз реагували то гулом, то сміхом, мені подзвонив Ф., що Київрада визнала вибори недійсними, і я, перепросивши німця, звернулась до компанії за сусіднім столиком переказати цю вістку, - і вони зааплодували («А що тепер?» - «Переголосування?»), - а потім ішла по Хрещатику, де народ уже плив в оба боки, і вже стояли палатки, і ось це, властиво, й був кінець «моєї участи» - далі вже все вирішував Майдан, і досить було сказати Заходу: приїздіть - самі побачите. А я не є людина маси - не рок-зірка, не спортсменка, і не політик.

Тобто, я, звичайно, своє відгарувала -23-го вранці інтерв'ю Spiegel online по телефону, ввечері візит у французьке посольство, дорогою звідтам дзвінок із Haales Israel, 24-го - день і ніч - соттепі ізраїльтянам, і стаття для Spiegel, 25-го інтерв'ю в студії ВВС, 26-го - знов день і ніч? - Зюддойче, 27-го ефір на радіо «Ера» і зустріч з Аlехом Schwabe вже в Києві, потім - знову «провали» пішли (ага, ще намагалася Д. зв'язати з Томенком з ідеєю «акції Гіннеса» [Мова про одну з незліченних «громадських ініціатив», якими в ті дні буквально клекотав Київ: мої знайомі бізнесмени, фахівці з реклами, хотіли запропонувати штабові Ющенка в неділю 28-го листопада - коли на Майдані й довкола нього було не менше 2 млн. людей, - зробити з вертольота фотозйомку натовпу, який увесь одночасно о 12.00 узявся б за руки. Акція мала б бути занесена в Книгу рекордів Гіннеса, і в такий спосіб Майдан був би документально зареєстрований як найвелелюдніша міська маніфестація в новітній історії. Був навіть підготовлений проект і бізнес-план, - але, на жаль, як більшість тодішніх «народних ініціатив», котрі вимагали не просто самоорганізації, а «координаційного центру», ця також не була реалізована.]), - але на «внутрішньому», екзистенційному рівні я вже «робила не свою роботу», бо всі довкола - в тому числі політики з телеекранів, і світова преса зі своїх сторінок - уже навперебій декларували-виторохкували те, що я, місяць перед тим, формулювала ще «на живу нитку».

(Аlех у «Кофіумі» у вівторок - дурнісінький був день, тільки й потрапила, що на пошту - відіслати Г. пакет з «есеями», Копіса не працювала, дівчинка-поштарка не вміла правильно відксерити «…» і довго, на мою вимогу, переробляла, файлів у продажу «нема, кінчилися», черги всюди кілометрові, пробки в місті «самашечі», з Кудрі на Володимирську рівно годину їхала, - словом, зла вже була фізіологічне, єдине бажання - спекатись до лиха всіх цих журналюг, які «вкрали» мені «мій Майдан», - і от Аlех, радісно, - про промову Ющенка в ніч після 26-го: сказав, бач, що в 1991-му «we were independent, and now we are free» [«Ми стали незалежні, а тепер ми вільні» (англ.).], - те саме, що ти місяць тому казала! Угу, тільки я глибше брала - В політдискурсі думка деградує до гасла, - але скоро вже її можна так сплющити, ту думку, значить, свій потенціал вона вичерпала…)