Мага Віра

ДЕНЬ 11
1. Учителю Лев Силенко, Консисторія Української Грецько-Православної церкви видає у Банд Бруці журнал «Українське пра­вославне слово». У цьому журналі (за травень, 1971 року) Консисторія ставить обвинува­чуюче питання: «Чи РУНВіра узнає людські жертви та чи практикує їх у наші дні?»
І під церквами парафіяни питають: чи то таке питання ставлять архиєреї з переляку, чи, може, щоб залякати українців, мовляв, «раби Божія», не йдіть до Рідної Української Наці­ональної Віри, бо там практикуються людські жертвоприношення. Отож, «убогі духом, со страхом і трепетом» тримайтеся грецького православія і поклоняйтеся «Господу Саваоту — Богові Ізраїля». І, померши, відправляйтеся на лоно Авраама — родоначальника жидівсь­кого.
Учителю, хто, коли і чому приносив люд­ські жертви? І що про це говорить історія людства?
2. — Побратиме, є декілька видань «Біблії» англійською мовою. Їх солідність в тому, що в них дотримана тотожність перекладу. Немає прагнень фальшувати біблійний текст з метою викликати у християнина божественніше ставлення до «Біблії».
Працюючи в жовтні в 72 році в Лондоні у Бритійському Історичному музеї, я переконав­ся: англійці совісно ставляться до рукописів. І немилосердні вони до тих, які пробують з тією чи іншою метою їх фальшувати.
3. Українці мають три основні переклади «Біблії». «Біблія», видана в перекладі митро­по­лита Іларіона (Огієнка), має малу вартість для науковців, істориків, дослідників. Але для сек­тантів (баптистів, адвентистів, єговистів) вона найкраща тому, що її переклад неточний: по­рушена стилістика «Біблії», неправильно пере­кладені тексти. І в цьому можна переко­на­тися, читаючи, наприклад, «Пісню Пісень». Митро­полит Іларіон признається, що він свій пе­реклад опоетизував (прикрасив, обкучерявив).
«Біблія», видана Українською католиць­кою церквою, має розкішне оформлення, чу­дові кольорові ілюстрації жидівських пра­отців і пророків, і гостру католицьку цензуру. Українець-католик, беручи в руки «Біблію» католицьку (йому дозволено читати тільки католицьку «Біблію», бо всі інші непра­вильні), не знає, що «святі отці» зі «Святої Біблії» багато повикидали «святих писань».
«Біблія», видана в 1957 році Світовим Біблійним товариством в Лондоні в перекладі П. О. Куліша, Полюя і Левицького, має застарілий український правопис. Але її перекладачі віднеслися до біблійних текстів найсовісніше. І коли їхній переклад порівняти з текстами «Біблії», виданої в англійській і німецькій мовах, то немає розбіжностей. І тому я беру цитати з цього видання.
4. «І був Абель вівчар, Каїн же хлібороб». «...Каїн приносив Господеві жертву з польо­вого врожаю. Абель же приносив принос од перваків овечих ситеньких. І споглянув Гос­подь на Абеля і на дар його. На Каїна ж і на його жертву не споглянув. І взлився Каїн» (1 кн. Мойсея, гл. 4, 3—5). Каїнова хліборобська жертва (зерно і овочі) не сподобалися «Гос­подеві Саваотові». І тому «Він» на Каїна «не споглянув».
5. Старі юдеї вважали, що кров — життя. І було в них переконання, що для Саваота-Єгови треба дарити життя, живе рідне життя, а не зерно «з польового врожаю». І вони (жорстокість це, ніжність чи дикість?) жертву­вали своїх улюблених дітей-первенців (синів і доньок) для свого «Господа Бога Саваота». Вони жертвували все, що було в них най­дорожче. І вірили вони, що їхній «Бог Саваот» їм за таку велику любов і вірність дасть свої божественні дари. І дасть їм силу панувати над іншими народами.
6. «Галаадій Ефтай був чоловік хоробрий». Ефтай мобілізував юдеїв, щоб завоювати зем­лю Аммоніївську. Перед походом він пообі­цяв «Господеві Саваотові», що коли переможе аммоніїв і щасливо вернеться додому, то ко­гось зі своєї рідні (жінку свою чи доньку свою) принесе в жертву: здійснить «всепалення».
«І двинув Ефтай проти Аммоніїв воювати з ними». «І побив він їх страшенно». «Як же прийшов Ефтай з Масифу додому, аж вихо­дить на зустріч йому дочка його з музиками і танцями. Була вона в нього дитина єдина. Опріч неї не було ні сина, ні дочки. Поба­чивши він її, розірвав одежу на собі й про­мовив: Ой доненько моя»... (Кн. Суддів, гл. 11, 32-35).
7. Донька Ефтаєва відповіла: «Батеньку мій. Коли ти відкрив уста свої перед Богом, так чини зі мною, так як промовив єси». Вона (слухняна дочка Ефтаєва) «Просила тільки панотця свого: Дай мені ще два місяці пожити: піду я в гори та оплачу моє дівоцтво з подругами моїми».
Ефтай відказав: «Іди»! І пустив її на два місяці. І пішла вона з подругами своїми та й оплакувала в горах дівоцтво своє. Як уплило ж два місяці, вернулась вона до панотця свого, й він спровадив на ній обіт свій, що ним обрік себе, і вона не знала мужа. І ввійшло в звичай в Ізраїлі, що з року в рік ходили ізраїльські дівчата голосити по дочці Ефтая Галаа­дянина, через чотири дні в році (Кн. Суддів, гл. 11, 35-40).
Ефтай (воєначальник Ізраельського війсь­ка і суддя, народний герой) заколов свою єди­ну донечку і спік її на жертовнику «Господа Саваота, Бога Ізраелевого». Баптист каже, що «дрож проходить по тілі, коли читаєш у "Біблії" про надлюдську віру ізраїльтян в сво­го Бога ізраїльського, і думаєш — надлюдську віру може мати тільки надлюдський народ "Богом вибраний"».
8. — Учителю, а що можна сказати про Авраама, якого жиди і християни вважають праотцем своїм?
- Побратиме, вівтар — символ Божества. І тому в усіх релігіях, примітивних чи доско­налих, і в усі часи жертву клали на вівтар (жер­товник). І Авраам — праотець жидівський і християнський, взявши оберемок дров і но­жа, вів за руку свого синка Ісаака, щоб його принести в жертву для «Господа Бога Саваота».
Щоб синок Ісаак не пручався, Авраам вирішив його обманути. Він сказав Ісаакові, щоб він не боявся — у жертву буде принесена вівця.
9. Авраам прийшов на врочище, «...роз­ло­жив дрова, і, зв'язавши Ісаака, сина свого, положив його на жертовнику зверху на дро­вах. І простягнув Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 9-10).
Не думаймо, що Авраамові хотілося коло­ти сина свого. Він не хотів бути убивцем сина, та «Бог спокушав Авраама», кажучи: «Візьми сина твого, єдиного твого, що його возлюбив єси, Ісаака, та йди в Морія землю, та й при­неси його там у всепалення — жертву на одній горі, що тобі речу» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 1, 2).
10. Слово «спокусник» є синонімом слова «гріховодник», «грішник». Коли «Біблія» пи­ше, що «Бог спокушав Авраама», то значить підохочував чинити гріх? Та в Авраама є прагнення зробити реформу у ритуалі жертво­приношення.
«Простяг Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого», та прийшла в ньо­го думка (або, як пише «Біблія» — прийшов — ангел Господній) і «Авраам взяв барана і приніс його на всепалення замість Ісаака сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 10, 13). Ісаак хоч і лишився живим, та пережив він не малий страх тоді, як лежав на дровах і бачив, що батько вже простягає руку свою, щоб «зако­ло­ти сина свого».
11. — Учителю, чи тільки у старих ізраель­тян був ритуал приношення людей в жертву?
- Ні, Моаби — народ семітський, сусіди Ізраельські. Під час війни «побачив цар Моабійський, що мусить полягти в бою, і взяв зі собою сімсот чоловіків, озброєних мечами, щоб пробратися до царя Едомського, та й не вдалося їм це. І взяв він свого первенця, що мав царювати після нього, та й приніс його у всепалення на мурі. Це так роздратувало Ізраїля, що вони відступили від нього та й повернулися у свою землю» (2 кн. Царів, гл. З, 26-27).
12. Ізраельтяни, які мали намір завоювати землю Моабійську, відступилися і «вернулися у свою землю», побачивши, що цар Моабії приносить на вівтар Моабії сина свого (престолонаслідника). Значить, моабитяни демонструють, що вони готові полягти на полі бою.
Ґеорґ Бюкенен Ґрей (професор гебреїзму, Оксфордський університет, Англія), дослід­ник «Біблії», у книзі «Жертвоприношення в Старому Заповіті», виданій в Ню Йорку в 1971 році, на сторінці тридцять шостій пише, що стародавні жиди практикували людське жертвоприношення і «Ефтаєва дочка є клясичним прикладом.
...Ефтаєва дочка була вбита, (людське жертвоприношення)». У пролозі до цієї книги Барух А. Левіне (відомий жидівський діяч і професор Гебрейського Ню-Йоркського уні­вер­ситету) на сторінці двадцять сьомій по­яснює, що «Єгова приймає кров».
13. — Учителю, чи є обгрунтовані доводи істориків, що народи Европи і Азії мали ритуали людського жертвоприношення?
- Так. Славний вчений — гордий син Бри­танії — професор Лондонського університету Л. А. Ваделл у книзі «Фінікійська оригіна­ль­ність Бритонів, Шотляндців і Англо-Саксів», виданій у Каліфорнії в 1973 році, на сторінці 183-й пише, що в старі часи на території Британії «вимагалися людські та інші криваві жертвоприношення».
14. У Британії в травні (десь на початку травня) було свято Белтей. Під час уро­чис­тос­тей Белтея (зазначує професор Л. А. Ваделл на сторінці 271) існував «церемоніял жертвуван­ня хлопця». І, очевидно, це практикувалося щороку. На сторінці 331 він пояснює, що у старі часи суворі ритуали «вимагали криваві і також людські жертвоприношення».
У «Початковому літописі» монах (наш земляк, який зрадив рідну віру України (Руси) і став сповідником грецької віри), пише, що був принесений у жертву чужинець (варяг-християнин Тур). Та є міркування, що варяг-християнин не був принесений у жертву, а про­сто забитий кілками за те, що він ви­смі­ював у Києві київські обряди (писанки, кутю і навар, які ставилися весною на могилках предків).
15. Відомо, що вдруге (в 1591 році) патріярх Царгородський Єремія Другий у Посланії наказав русичам (українцям), щоб вони викинули з віри Христової обряди Дажбожої Руси (України), у яких на Великий День (Великдень) печеться хліб у вигляді сонця, лежать у кошиках писанки, ковбаси, хрін, печене порося — адже все це нехристиянське.
Відомий ворог Руси мусульманин Ібн-Даста писав для арабів, як зазначує Гаркавий у книзі «Сказанія мусульманськіх пісатєлєй», що в Україні (Русі) «узявши людину чи ско­тину, волхв накладає йому мотузку на шию, вішає жертву на колоду і чекає, поки вона за­душиться, і каже, що це жертва Богові». Легко бачити, що мусульманин Ібн-Даста тут пере­кручено переповів оповідання Геродота про скитів.
16. Скити або Саки (наші далекі предки) під час поховання вождя ховали біля нього і його вірних слуг (але не душили, накладаючи їм мотузку на шию, а давали їм напій, який їх приколихував до вічного сну).
Беззастережна віра у «потойбічне життя», віра у безсмертя душі людської була така реальна і така сильна, що дружина померлого вождя сама зголошувалася йти зі своїм мужем «у країну вічного раю». Вона пила напій і її хоронили поруч з її мужем, слугами, кіньми і казковими золотими скарбами.
17. Ми сьогодні співаємо «Смерть одна роз­лучить нас». Предки наші вірили, що смерть не є всесильною, вони співали «навіть смерть не розлучить нас». І в стародавній Персії, з якої черпала варварська Греція для себе основи філософії, культури і цивілізації, смерть не розлучала чоловіка з жінкою — вони йшли разом «на той світ». І такі ж поховальні звичаї були і в стародавній Індії.
Професор Михайло Грушевський, якому ми віримо більше, як монахам і мусульманам, в «Історії України — Руси» в Другому виданні в Першій книзі на сторінці 289-й пише, що ста­родавні русичі (українці) не приносили люд­ські жертви.
Грецький письменник десятого століття Константин Порфиророджений пише, що «Росси приносили в жертву живих пташок під дуже високим дубом. Окреслювали круга стрілами, а інші клали туди хліб чи що мали. Потім кидали жеребка й гадали, чи колоти їм пташок і їсти, чи випускати на волю». І ці твердження занотовані на сторінці 39 у Тре­тьому томі — у «Вістях візантійських істориків» Штриттера.
18. У Бомбеї (Тачж Магал) 7-го лютого 75 року я розмовляв з рабіном. Ми так розмов­ляли, що він не знав мого прізвища, а я — його. Обмінюючись думками про парсів (визнавців науки Зороастра), я згадав, що стародавні ук­раїнці не практикували кривавих жертвопри­ношень, (вони приносили для Бога зерно, мак, гриби і навар з овочів).
Рабін відповів: «З цим можна погодитися. Є народи-вівці і є народи-льви. Знаєте, що слово "юда" означає "лев". Лев — цар, вівця — його рабиня, яку він з'їдає на сніданок — здій­снює криваве жертвоприношення. Сьогодні зі всіх релігій виключене криваве жертвопри­ношення, та незважаючи на це: леви лишилися левами, а вівці — вівцями».
19. «Москвини — північні агресивні мислив­ці, які свій характер оформили, полюючи на ведмедів та іншу звірину. Українці-хлібороби — ­мирні гречкосії. Ніхто не дивується, що моск­вини-мисливці завоювали українців-хлі­боро­бів». Рабін, поправивши «ярмулку», взяв валізу і пішов: йому на стрічу поспішали його одновірці.
20. Побратиме, я продовжую. Джей. Джі. Фрейзер (професор Кембриджського універ­си­тету, Англія) у книзі «Золота Гілка», ви­даній в Лондоні в 1961 році, на 576-й сторінці пише, що шотляндці кров людини, яку вони приносили в жертву, мішали з зерном і по цьому дізнавалися чи буде врожайний рік чи ні.
На 517-й сторінці Фрейзер зазначує, що в Римі римляни жертвували козу, вважаючи, що це приноситься людське жертвоприношення: такі римські міркування свідчать, що вони (войовничі римляни), лагідніючи, людське жертвоприношення замінили тваринним.
21. Дравиди — монгольське плем'я в Індії. У дравидів були ґодси, тобто архиєреї (старші жерці), які у брагманів (оріянських богомо­ль­ців) викрадали синів і приносили їх у жертву під час різних свят — пише Фрейзер на 570 сторінці. На сторінці 385-й він доводить, що «між семітами Західної Азії король під час національної небезпеки інколи давав свого сина в жертву для свого народу». А на сто­рінці 381-й він докладно оповідає, що Аун — король Швеції пожертвував для Одина біля городища Упсала дев'ять своїх синів.
22. У Німеччині обожнювалося дерево, ялинка — символ вічного життя. Коли німець здирав з живого дерева кору і коли він був спійманий на цьому злочині, то, як пише Фрей­зер на сторінці 145, німці спійманому відрізували пупа. І приколювали пупа до тієї частини дерева, де була здерта кора. І водили спійманого довкола дерева, аж поки були всі кишки з живота вимотані. Живим людським тілом забинтовувалася жива рана на дереві.
Джей. Джі. Фрейзер зазначує, що метою цього німецького ритуалу було намагання за­мінити здерту з живого дерева кору живою час­тиною тіла людського. І це було обумов­лене твердженням — життя за життя: життя людини за життя дерева.
Вільям Робертсон Сміт (професор Кемб­рид­жського університету, Англія) у книзі «Лек­ції про Семітську релігію», виданій в США в 1969 році, пише на сторінці 366-й, поклика­ю­чись на славного філософа Платона («Рес­пуб­ліка», 8, 15), що «Людське жертво­при­­ношення практикувалося в Аркадії для Зевса».
23. Вірили Аркадці (греки), що той, хто їсть тіло людське, принесене в жертву, то, як пише філософ Платон, сам «може перетворитися у вовка», який є «божеством», тобто, може здійснитися «свята євхаристія».
Вільям Робертсон Сміт (також на сторінці 366-й) зазначує, що «Людське жертвоприно­шення в Римській імперії відбувалося до часу Гадріяна».
24. У Европі широко відомий письменник Еврипід у творі «Іфіґінія» докладно описує, як грецький цар Аґамемнон здійснює людське жертвоприношення — ритуально заколює свою доньку Іфіґінію на жертовнику богині Артеміди.
Грецькі попи-християни, з якими я в жовтні в 72 році розмовляв у Атенах, гор­дяться грецькою дохристиянською релігією і в церквах її звеличують. І тішаться вони, що й сьогодні на грецьких грошах (драхмах) кра­сується статуя Зевса. І тішаться, що й сьогодні біля будинку Грецької Академії Наук стоять могутні статуї бога Аполлона і богині Атени.
25. «Релігійна енциклопедія» Е.Ройстона Пай­ка, видана в 1958 році у видавництві «Ме­ридіяна» (17 Юніон сквер Вест, Ню Йорк) пише, що в Англії «Хлопець, як зазначено в публікації в 1255 році, був викрадений жи­да­ми в Лінкольні, катований і накінець ро­зі­п'ятий. Частини його тіла були дивним спо­собом виявлені, злочин цей вийшов на по­верхню, і 18 жидів було повішено за їхню участь у цьому».
«Релігійна Енциклопедія», подаючи ці твердження, зазначує, що вони висвітлені у книзі англійського письменника Часера «Кен­тербері Тейлс». І тут додає, що «ця історія раннього антисемітизму є сумнівна».
26. — Учителю, а що про людські жертво­приношення пише «Енциклопедія Британіка»?
- Побратиме, дивися сам. «Енциклопедія Британіка» (15 видання) в п'ятій книзі на сторінці 201-й пише: «Палення дітей, здається, траплялося в Ассирійських і Ханаанських релігіях і в різні часи між Ізраельтянами».
«Різні обряди старих греків і римлян, які включали вбивання звірят, можливо почат­ково включали людське жертвоприношення». «Від часу середньовіччя до недавніх часів загально жиди були обвинувачені в тому, що вони приносять у жертву християнських дітей на паску».
27. У 16-й книзі (15-те видання) «Енцик­лопедія Британіка» на сторінці 131-й в розділі «Жертвоприношення» пише, що «Кельтський ритуал включав жертвоприношення жінки, умертвляючи її зануренням у воді, і серед народу Маїв існував ритуал: молодих дівчат топили у святих водоймищах. В Перу жінок приносили в жертву, задушуючи їх». І на цій же сторінці пишеться, що в Тібеті зникло криваве жертвоприношення «під впливом Буддизму, який забороняє всяке криваве жертвоприношення».
У Данії (у Копенµаµені) в Національному музеї можна оглянути старинний мистецький твір, який зображає ритуал: кельти приносять у жертву «богові» жінок.
28. — Учителю, що можна сказати про Япо­нію? Японці мали і тепер мають Шінто (Рідну Японську Національну Віру). Вони також практикували людське жертвоприношення?
- «Енциклопедія Британіка» на сторінці 201-й в цій же п'ятій книзі пише, що «В Японії людське жертвоприношення було залишене на початку середньовіччя».
Японці, залишивши людське жертвопри­но­шення, самі встійнили, що в Шінто (в рідній японській національній вірі) «немає ніяких кривавих жертвоприношень, навіть пташок не можна вбивати в жертву для японського Бога». Усім відомо, що японці, маючи рідну японську національну віру, здобули у світі славу найбільш цивілізованої країни у Азії. І вони достойно демонструють у світі мо­гутність свого вільного Японського духа.
29. Побратиме, людське жертвоприношен­ня практикувалося в епоху примітивного розуміння релігії у Єгипті, Ізраелі, Греції, Римі, Японії, Азтекії, Вавилоні, Ассирії, Бен­галії, на островах Тихого океану, в Німеччині, Швеції, Англії і, можливо, в Русі (Україні).
У стародавні часи люди всіх релігій вірили в чудодійну силу жертвоприношення. Та, вдо­сконалюючи духовну і матеріяльну культуру і свої розуміння і відчування Бога, вони зали­шили людське жертвоприношення. І сьогодні немає кривавих жервоприношень ні в націо­нальних, ні в інтернаціональних релігіях — таке існує загальне переконання.
30. — Учителю, але є й сьогодні, як писав Іван Франко, «Попівські тортури».
У неділю, 15 вересня 1974 року отець-мит­рат Василь Федак у Соборі святого Володи­мира (у Гемільтоні, Онтаріо), після читання Євангелії про дві заповіді Ісуса, не витримав — і вийшов з рівноваги. Почав злісно гово­рити, що і він має «Самобутню Україну». І він знає всі ті українські родини, які залишили пра­вославіє і почали визнавати рідну віру України (Руси). Отець-митрат, щоб підняти вар­тість грецького православія, почав україн­цям каза­ти, що українці не мали культури, куль­тура прийшла в Україну з Греції. Укра­їнці, мовляв, були дикунами – «розпорювали себе широ­ченними ножами і вмирали, таку паґанську віру мали українці. Отож, не слу­хайте запро­данців — проповідників паґанства».
31. На підтримку отцеві Митратові не забарився прибути з Торонта сам первоієрарх Михайло Хороший. І він також у Соборі парафіянам почав ректи, що в рідній вірі Ук­раїни (Руси) були криваві жертвоприношення, пробував лякати українців.
Що ж це є? Тисячу років архиєреї чужо­вір'я ведуть жорстоку боротьбу з рідною вірою України (Руси) і досі не в силі задушити її в душі рідного народу?! Така вона живуча тому, що в ній животвориться вільний дух Українського Народу, у ній пробуджується божественна сила і воля України (Руси).
32. Учителю, а тепер скажіть, які були ритуали кривавого жертвоприношення у християнській релігії, яка так немилосердно зневажає віру Руси (України) — віру батьків наших?
- «І взяв Мойсей кров та й побризкав на людей, і рече: це кров заповіту» (2 кн. Мойсея, гл. 24, 8). Ісус рече «їжте, се єсть тіло моє», «пийте, се бо єсть кров моя нового заповіту» (Єв. Маттея, гл. 26, 26— 28). Отже, у Старому і Новому Заповітах іде мова про кров... Ісус сам себе приніс у жертву «Господеві Сава­отові».
33. І тут постає питання: християнин не має права в той чи інший спосіб сам себе при­но­сити у жертву, тобто відбирати в себе життя. Ісус же свідомо помер, щоб своєю мучени­цькою смертю спасти грішників. Бог Саваот, як Всемогутній, мав силу врятувати свого сина Ісуса від смерти. Та тут «Бог Саваот» сам свого сина приніс у жертву — відбулося «Авра­амове» криваве людське жертвоприношення.
Дивно — ніби, щоб оправдати біблійний ри­туал кривавого жертвоприношення, Річард Морґан у книзі «Біблійна теологія жертвопри­ношення», виданій методистами в 1969 році на сторінці 16-й пише, що «Напочатку Бог включив чоловіка в теологію жертво­при­но­шення і зробив його центральною ідеєю теології».
34. А. Р. Джі. Томпсон у книзі «Каяття і Жертвоприношення в ранньому Ізраелі», виданій в 1963 році на 16-ій сторінці пише: «Людське жертвоприношення було спочатку наміром давати для Бога життєздатність життя жертвуючого».
У Західній Европі (особливо у країнах Скан­динавії) у 12—14 століттях появляються християни-флаґелланти. Слово «флаґеллант» значить «самобичуюючий». Монахи в угоду Ісусові Христові почали самі себе до крови бичувати, І цей кривавий ритуал звався «прий­мання хрещення кров'ю». Люди, прий­маючи «хрещення кров'ю», юрбами ходили по вулицях закривавлені, і в екстазі виголо­шували молитви до Христа.
35. — Учителю, сьогоднішній християнин не відповідає за поводження давніх християн.
- Так. Я говорив з християнськими пасто­рами англійськими, німецькими, мексикан­сь­кими. І знали вони, що я ні християнин, ні мусульманин. Чуючи, що я вірю в Єдиного Бога, ім'я якому Дажбог, ніхто з них не назвав мене паґанином.
Коли ми, рідновіри, звемо дикими шама­на­ми тих «наших» попів-архиєреїв, які нас звуть визнавцями паґанської віри, то ми маємо святу слушність. Ми не паґани, ми не поклоняємося багатьом богам. Ми віруємо в Єдиного і Всюдисущого Бога. Ми не любимо тих, які нам завдають біль, і ми не любимо іншим завдавати біль.
36. Ми люди чесної релігійної толерантнос­ти — ми шануємо кожну в світі релігію, яка толерантно ставиться до Рідної Української Національної Віри. Говорячи про криваві людські жертвоприношення у вірі християн­ській, ми зазначуємо, що сучасні християни не відповідають за злочини давніх християн.
6-го липня 1415 року на жертовнику хрис­ти­янському був живцем спалений 46-літній чех (професор Іван Гус). Мудра і красива дівчина Гіпатія в Олександрії (Єгипет) була професором академії. Студенти любили її за її оповідання про астрономію. Астрономія — наука заборонена церквою Христовою.
37. Єпископ Кирило наказав монахам, щоб вони підстерегли Гіпатію, як вона вертатиме­ться з академії. Монахи схопили Гіпатію, оголили її і в церкві Господа Бога Христа за­душили її. І спокійно (адже це ритуал люд­ського жертвоприношення) «Тіло її посікли на кусники, м'ясо відшкребували від костей мушлями та й кидали останки в огонь» — пише професор Ню-Йоркського університету — (славетний історик) Джон Вільям Дрепер.
У Парижі (Франція) 24 серпня 1572 року християни здійснили масову «священну різню людей». Під час людського жертвоприно­шення (у день святого Варфоломея) було заколено дві тисячі дітей, жінок, мужчин. У Франції це людське жертвоприношення від­бу­валося з гарячої любови до Ісуса Христа. Озна­меновуючи «святе варфоломеївське жерт­во­приношення», «Всесвятіший папа Гри­горій 13 наказав видати прапам'ятну медаль».
38. У березні в 62 році я перебував у Ме­хіканському університеті. І тут довідався, що ще й досі живе між азтеками любов до вождя Гуавтемока. Азтекський вождь, побачивши, що вторжники християни-конкістадори при­йшли, щоб поневолити і вмертвити азтеків, закликав свій народ стати до самооборони. Аз­теки мали примітивну зброю. Вождь Гуав­темок під час бою попав у полон. І християни-конкістадори принесли вождя Гуавтемока в жертву Ісусові Христові.
- Які були вжиті ритуали?
39. — Християни-конкістадори зв'язали вождя Гуавтемока, а потім облили його «ми­ром» (оли­в­ковим маслом). Розвели вогонь. І коли дрова згоріли, вождь Гуавтемок був покла­дений на залізну сітку, під якою па­лахкотів жар.
Християни-конкістадори, обвішавшись хре­с­­тами, молилися і на повільному вогні пекли вождя Гуавтемока. І біля нього лежав також його вірний побратим, – який, не ви­тримавши несусвітніх мук, почав страдницьки стогнати. Вождь Гуавтемок сказав: «По­бра­тиме, бери при­клад з мене, я ж також не лежу на квітах». І ці його слова були останніми. І було це в 1600-му році.
40. 17 лютого 1600 року архиєреї християн­ські живцем спалили 52-літнього мислителя Джордано Бруно. 19 лютого 1619 року архи­єреї християнські живцем спалили 34-літнього мислителя Лючіліо Ваніні. 14 квітня 1682 року архиєреї Москвинської православної церкви здійснили людське жертвоприношення — жив­цем спалили Аввакума Петровича.
41. — Учителю, чому думаєте, що Іван Гус та сотні йому подібних, які були живцем спалені на вогнищах, принесені в жертву для «Господа Бога Ісуса Христа»? Можливо справа Івана Гуса є справою кримінального злочину, а не священодійства?
- Іван Гус (і всі ті, які так, як і він, були живцем спалені), спалений тому, що папа рим­ський (наступник Ісуса Христа) благословив людське жертвоприношення. Коли б він (папа римський) сказав тільки одне слово «ні», Іван Гус не був би спалений.
Маючи на увазі сучасний кримінальний кодекс, можна сказати: папа римський, благо­словляючи спалення професора Гуса, брав участь у кримінальному злочині. Та він (папа римський) не був покараний тому, що це було «священнодійство» (християнське людське жертвоприношення).
Католицький єпископ Фультон Шін (відо­ма в США телевізійна зірка) за ті астро­но­мічні твердження, які він голосить по телевізії, був би в епоху Івана Гуса живцем спалений на вогнищі.
42. — Учителю, постає питання — чому все ж таки жиди приносили в жертву своєму «Господу Богові Саваотові» дітей своїх — не самою ж тільки дикістю вони керувалися? І не тільки вони, а й моавитяни, греки, римляни, японці, англійці та інші народи?
Ті народи, які приносили в жертву дітей своїх, вірили, що коли вони жертвують дітей своїх Богові, то їхні діти, прийшовши до Бога, будуть їх перед Богом достойно репрезенту­вати.
43. Ті, які приносили в жертву богові сви­ню, вірили, що свиня, пішовши до Бога, буде їх перед Богом репрезентувати. Ніколи не жерт­вувалася свиня сліпа, крива, хвора, а завжди — найкраща. У «Біблії» зазначено, що тільки найкращі овечки (ситі первісточки) тре­ба приносити в жертву «для Господа Бога Саваота».
44. — Учителю, глибоко вдумавшись, бачи­мо, що й сьогодні існують жертвоприно­шення, тільки вони мають інші форми, інші поняття і проявлення.
- Побратиме, духовний провідник Індії Ма­гаматга Ґанді, який довгі роки пропо­ві­дував філософію непротивлення злу насиль­ством, у небезпечні часи Індії сказав, що він готовий свого сина Девадася пожертвувати для добра свого народу.
І він посилав сина Девадася в найне­безпечніші місця борні за єдність Індії. Він казав: «Я буду щасливий, пожертвувавши сво­го сина для справ єдности Індії. Іди, Девадась, то нічого, що вони вб'ють тебе» («Ґанді», Нараян Мурті, Карнатака Бгарат, Індія, 1974 р. стор. 36).
45. Москвинські інквізитори для тирана Сталіна принесли в жертву мільйони україн­ських дітей, жінок, чоловіків. Тиран Сталін виконував заповіти тирана Леніна. Ленін, як зазначено на сторінках 248-ій і 762-ій у двох книгах («Твори Леніна», видані у Києві в 1947 році), дав ленінцям заповіт «Той, хто чинить опір — розстрілювати!», «Ми маємо в руках всі командні висоти, ми маємо у своїх руках землю — вона належить державі».
Зі всіх інквізицій світу Москвинська ін­кві­зиція має найбільш кривавий жертовник. На фінській землі на кістках українських майстри німецькі за хліб, вирваний з рук фінських і українських дітей, споруджували Пітєрбурґ. Усі жертовники усіх релігій і сатрапій блід­нуть, коли їх порівняти із кривавими жер­тов­никами обер-інквізиторів Романових-Сталі­них. І москвини-шовіністи жорстокі не тільки зі своїми ворогами, а й самі з собою. І ця жорстокість є їхньою тиранською молитвою і вірою.
46. Ми, рідновіри, бачимо, що українці при­мушені жертвувати дітей як м'ясо для гармат Москвинської сатрапії. І діти україн­ські падають, заливаючись кров'ю, у болотах Фінляндії, під мурами Берліну, на сопках Манджурських. З їхніх сердець кров точать у концтаборах Соловецьких, Колимських, Морд­винських. Їхні мозки покалічені — їх навчено бути сторожами сатрапських границь у горах Тянь-Шаню, на берегах Амуру, у горах Паміру, біля мурів Берліну. Як павук, напившись крови, лопне монстер — сатрапія Москвинська. І на її руїнах розквітнуть, як сади весною, вільні держави вільних народів!
Без жертв немає віри. Ми, РІДНОВІРИ, ро­димо дітей і даруємо їх, як наші скарби найдорожчі, як нашу любов найсвятішу, на жертовник святої Матері України, щоб вони, любі діти наші, були священними воїнами на­родної волі – безсмертними внуками Дажбо­жими.
47. Розуміння бога в Рідній Українській На­ціональній Вірі найдосконаліше і найсвяті­ше. Дажбог — Світло, Самоутверджуюча Незнищима Енергія — Починання духовної і тілесної субстанції народу Українського. Дажбог Єдиносущий і Всюдисущий. Дажбог сам себе проявляє у необмеженій кількості форм і дій, і тому Він не має однієї форми і однієї дії, якими Він був би обмежений. Дажбоже, Ти в народі і народ в Тобі. Ми, внуки Твої, Тебе правильно розуміємо і Тобі достойно поклоняємося.
Дажбоже мій, Ти Святість Духа народу мого, і чуття мої, і мислі мої, керовані енер­гією божественного світла Твого, Дажбоже мій!
- Учителю Лев Силенко, Консисторія Ук­ра­їнсько-Грецької Віри запитала: «Чи РУН­Віра узнає людські жертви і чи практикує їх у наші дні?» Я вірю, що Консисторія отримала задовольняючу відповідь.