Мексиканська готика

Ноемі знала, що з трав цілительки виробляють ліки від усього — від перепою до гарячки — і навіть можуть зняти вроки, однак Каталіна була не з тих, хто звертається по подібні ліки. Першою книгою, яка викликала в Ноемі інтерес до антропології, стала «Відьомські культи, оракули й магічні обряди народу Азанде», та кузина про неї й слухати не хотіла, не те що обговорювати. Бідолашку лякало саме лиш слово «відьма», а знахарка, така як Дюваль, була від відьомства недалеко — не лише, бо торгувала зіллям, а й бо могла зняти переляк, приклавши до голови хворого хреста з освяченої пальмової гілки.

Ні, Каталіна не з тих, хто носить обереги і вірить у подібні речі. Нащо ж тоді вона послала Ноемі до Дюваль?

Баба поставила миски на стіл і витягла стілець. Щойно сіла, почулося лопотіння крил. Сполохавши Ноемі, у приміщення влетів папуга і сів старій на плече.

— Сідайте, — сказала Марта, даючи папузі чищеного горішка. — З чим прийшли?

Ноемі сіла навпроти:

— Моя двоюрідна сестра брала у вас зілля. Їй треба ще.

— Яке?

— Не знаю. Її звуть Каталіна. Ви її пам’ятаєте?

— З Дому-на-Горі?

Стара взяла ще одного горіха і простягнула папузі. Взявши смаколик, птах пильно глянув на Ноемі

— Так, це Каталіна. Звідки ви знайомі?

— Ми не знайомі. Принаймні, не близько. Ваша сестра часом навідувалась до нашої церкви. Там їй про мене і розповіли. Вона прийшла і сказала, що їй треба щось для сну. Потім приходила ще кілька разів. Востаннє була схвильована, але не сказала, що сталося, тільки попросила відправити за неї листа в Мехіко.

— А сама чому не могла надіслати?

— Не знаю. Сказала відправити його, якщо ми не побачимось до п’ятниці. Так я і зробила. Вона не розповідала мені про свої негаразди. Казала тільки, що її мучать кошмари, то я з цим їй і помагала.

«Мучать кошмари», — подумала Ноемі, пригадуючи свій сон. У такому будинку й не таке насниться. Поклала руки на сумочку:

— Що б то не було, воно їй допомагає, бо вона просить іще.

— Іще, — зітхнула старенька. — Казала я їй, відва`ри надовго не допоможуть.

— Ви про що?

— Той рід проклятий. — Почухала папугу по маківці. Птах заплющив очі. — Чули, що говорять люди?

— Знаю, що тут була епідемія, — стримано відповіла Ноемі, гадаючи, що вона про це.

— Так, була й хвороба, страшна. Але не тільки вона. Міс Рут, вона розстріляла свою рідню.

— Хто така міс Рут?

— Тут цю історію знають усі. Можу й вам розказати, але це коштуватиме грошей.

— Так нечесно, я готова заплатити лише за відвар.

— Мені треба щось їсти. До того ж ніхто краще за мене не знає тієї історії.

— То ви не тільки людей зцілюєте, а й історії розказуєте?

— Кажу ж вам, міс, мені треба їсти, — знизуючи плечима, відповіла стара.

— Гаразд. Я заплачу´. У вас є попільничка? — сказала Ноемі, дістаючи з сумочки сигарети.

Марта поставила перед нею олов’яну чашку, Ноемі нахилилася над столом і закурила. Запропонувала сигарету знахарці. Стара усміхнулась і взяла дві — але сама не закурила, а запхала в кишеню фартуха. Може, пізніше скурить. Або продасть.

— З чого б то його почати? А, так, Рут. Це була донька містера Дойла. Він любив її більше за все на світі й ні в чому їй не відмовляв. У ті часи в них було багато слуг — полірували їм срібло й заварювали чаї. Більшість із них були з села. Вони жили в будинку, але інколи спускалися в місто — на закупи й у справах — і розповідали про веселе життя в Домі-на-Горі й красуню міс Рут.

— Вона збиралася заміж за свого кузена Майкла. З Парижа їй виписали сукню і гребінець зі слонової кістки. За тиждень до весілля вона взяла рушницю й застрелила нареченого, матір, тітку і дядька. В батька також стріляла, але він вижив. Хотіла застрелити й маленького братика Вірджила, та його сховала міс Флоренс. А може, то Рут сама змилостилась над ним.

Зброї у домі Ноемі не бачила, однак рушницю могли й сховати. На видноті в них скрізь стояло срібло, й вона мимоволі подумала, чи й кулі, якими стріляла вбивця, були часом не срібні.

— Повбивавши всіх, вона застрелилася сама, — закінчила баба і розлущила ще один горіх.

Оце так історія! Однак це був не кінець, а лиш пауза.

— Це ще не все, так?

— Так.

— Ви не розкажете решту?

— Мені треба щось їсти, міс.

— Я заплачу´.

— Не поскупитеся?

— Обіцяю.

Ноемі виклала на стіл пачку сигарет. Марта простягнула зморщену руку, взяла ще одну і сховала в кишеню. Посміхнулася.

— Після того випадку слуги пішли від них. У Домі-на-Горі залишились тільки найвідданіші, які працювали на їхню родину віддавна. Вони й зосталися там, і більше їх ніхто не бачив. А одного дня міс Флоренс зненацька з’явилася на вокзалі: збиралася у відпустку, хоч до того ніколи нікуди не їздила. Додому повернулася вже заміжня. Чоловіка звали Річард.

— Він був не такий, як Дойли: товариський, любив спуститися в місто випити й потеревенити. Встиг пожити в Лондоні, Нью-Йорку й Мехіко. В будинку Дойлів йому явно не подобалось. Аж раптом він почав розповідати усілякі моторошні речі.

— Про що?