Мексиканська готика

— Це було дуже давно. Однак ми її не забули. Її дух живе в цьому домі. А праворуч — то моя друга дружина, Аліса. Вона була дуже плідна. Роль жінки — зберігати рід, народжувати дітей. І хоч живим залишився тільки Вірджил, вона виконувала свій обов’язок як належить.

Ноемі подивилася на бліде обличчя Аліси Дойл. Біляве волосся спадало їй по спині, між пальцями правиці затиснена троянда, вираз серйозний. Аґнеса, що ліворуч, також мала не надто веселий вигляд. Вона тримала в руках букет, від каблучки відбивався промінчик сонця. Як назвати той вираз, із яким обидві жінки дивилися на неї з картин? Рішучість? Упевненість?

— Справжні красуні, еге ж? — спитав старий.

У його голосі вчувалася гордість чоловіка, що виграв красиву дрібничку на ярмарковій забаві.

— Так. Хоча…

— Хоча що, люба?

— Нічого. Просто вони такі схожі.

— Так і є. Аліса була молодшою сестрою Аґнеси. Обидві рано осиротіли й лишилися без копійки за душею. Однак нас поєднували родинні зв’язки — вони були моїми кузинами, — тож я забрав їх до себе. Ми з Аґнесою прибули сюди вже заручені, а Аліса приїхала з нами.

— Отже, ви не лише одружилися із сестрою своєї дружини, а й двічі брали шлюб із власними кузинами, — сказала Ноемі.

— То й що тут такого? Першим чоловіком Катерини Арагонської був брат Генрі VIII, та й королева Вікторія і Альберт також були кузиною й кузеном.

— То ви вважаєте себе королем?

Нахилившись до неї, Говард усміхнувся і погладив їй руку. Його шкіра була суха й тоненька, як папір.

— Запевняю вас, манії величі я не маю.

— А я вам і не дорікаю, — чемно відказала Ноемі, злегка похитуючи головою.

— Я заледве знав Аґнесу, — знизавши плечима, сказав Говард. — Наш шлюб не протривав і року, а я вже мусив влаштовувати похорон. Ще навіть не встигли добудувати будинок, а копальня пропрацювала лише кілька місяців. Минуло десять років, Аліса підросла, а в цих краях гідних женихів для неї не було. Тож це був природний вибір, можна сказати — доля. Це її весільний портрет. Бачите, он там? На дереві на передньому тлі чітко видно дату: 1895-й. Чудовий був рік. Багатий на срібло. Тоді воно лилося рікою.

Художник дійсно залишив на дереві рік написання портрета й ініціали нареченої: А. Д. Така ж деталь простежувалась на портреті Аґнеси, тільки там дата була зображена на кам’яній колоні: «1885, А. Д.». Ноемі подумалося, що посаг попередньої нареченої просто перетрусили від пилюки і віддали молодшій сестрі. Уявила собі, як Аліса ді­стає простирадла і сорочки з її ініціалами, прикладає стару сукню до грудей і заглядає у люстро. Дойл, вона одна з Дойлів. Ні, це не було непристойно, просто дивно.

— Красуні, мої любі красунечки, — промовив старий. Його долоня досі лежала на руці Ноемі. Коли він задивився на портрети, його пальці забігали по ній. — Ви чули про мапу краси доктора Ґальтона? Він об’їздив усі Британські острови, описуючи жінок, яких бачив, і каталогізував їх як гарних, звичайних і відразливих. Лондон у нього позначений як найкрасивіше місто, Абердин — найбридкіше. Хай цей його дослід і нагадує жарт, однак своєї логіки він не позбавлений.

— І знову естетика, — відповіла Ноемі, чемно вивільняючи руку і підіймаючись, немов щоби роздивитися картини зблизька.

Насправді ж вона просто не хотіла, щоб він її торкався. Так само не подобався їй і неприємний дух, що йшов від його халата. Певне, якісь ліки чи мазі, якими він користується.

— Так, естетика. Не слід ставитись до неї легковажно. Врешті-решт, хіба Ломброзо не вивчав людські обличчя у пошуках кримінальних типів? Наше тіло приховує безліч таємниць і може багато розповісти без жодного слова, чи не так?

Вона подивилася на портрети на стіні. Стиснені уста, гострі підборіддя, розкішне волосся. Про що вони говорили, сидячи у цих весільних сукнях, поки по полотну бігав пензель? Я щаслива, нещасна, байдужа, зажурена? Хтозна. Можна вигадувати які завгодно історії, але жодна з них не буде правдивою.

— Під час нашої останньої розмови ви згадували Ґаміо, — сказав Говард, беручи палицю й підходячи до неї. Надія Ноемі відійти подалі від нього зазнала поразки. Старий підійшов і взяв її за лікоть. — Ви мали рацію. Ґаміо вважає, що природній відбір примусив корінне населення його континенту до розвитку, давши йому змогу адаптуватися до біологічних та географічних чинників, яких не здатні витримати іноземці. Пересаджуючи квітку, необхідно підбирати їй правильний ґрунт, чи не так? Тож Ґаміо був на правильному шляху.

Склавши руки на набалдашнику ціпка, дід закивав і задивився на портрети. Ноемі захотілося, щоб хтось відчинив вікно. В кімнаті було душно, чувся шепіт решти присутніх. Чи то був не шепіт? Їхнє перемовляння нагадувало комашине дзижчання.

— Міс Табоада, мені цікаво, чому ви досі незаміжня. Адже ви якраз у тому віці, коли пора виходити заміж.

— Батько питає в мене те саме, — відповіла Ноемі.

— І що ж ви йому кажете? Що вам нíколи? Що обираєте з кількох юнаків, проте не можете визначитися, котрий з них вам миліший?