Мексиканська готика

— Про привидів, духів і зле око. Містер Річард завжди був дужим чоловіком, але невдовзі зовсім охляв, перестав з’являтися в місті — зник з очей. Пізніше його знайшли на дні ущелини. Як ви могли помітити, тут їх багато. Він загинув у двадцять дев’ять, лишивши по собі сина.

«Френсіса», — подумала Ноемі. Блідого Френсіса із м’якими волоссям і посмішкою. Про це вона нічого не чула, втім, про такі речі завжди говорять неохоче.

— Це дуже трагічна історія, але я б не сказала, що причина в проклятті, — мовила вона.

— Ви сказали б, що це збіг, чи не так? Не маю в тому сумніву. Тільки чомусь усе, чого вони торкаються, перетворюється на гниль.

Гниль. Бридке слово, від якого язик аж липне до піднебіння. Від нього Ноемі захотілося гризти нігті, хоч вона цього ніколи не робила. Про руки завжди піклувалася, адже на що можна сподіватися з негарними нігтями? В тому будинку було щось дивне. Господарі з прислугою також були чудні. Але щоб прокляття? В таке вона не повірить.

— Це не інакше, як збіг, випадковість, — сказала вона, хитаючи головою.

— Можливо.

— Ви зробите мені такий самий відвар, як варили Каталіні минулого разу?

— Це непросто. Спершу треба зібрати складники, а для цього потрібен час. Та й з її бідою він не зарадить. Як я й казала, в усьому винен проклятий будинок. Я казала їй негайно сідати на потяг і втікати якнайдалі звідси. Думала, вона послухає, але звідки мені було знати?

— Я вам вірю. То скільки з мене за відвар? — спитала Ноемі.

— За відвар та історію.

— Так, і за неї.

Стара назвала суму. Ноемі відкрила сумочку й дістала кілька купюр. Хай очі Марті й застувала катаракта, номінали на них вона бачила добре.

— Мені знадобиться тиждень. Повертайтеся тоді, але обіцяти нічого не можу, — сказала, простягаючи руку до грошей. Узявши купюри, склала їх і запхала у фартух. — Можете дати ще одну сигарету?

— Авжеж. Сподіваюсь, вони вам сподобаються, — відповіла Ноемі, даючи їй ще одну. — Це «Голуас».

— Це не мені.

— Кому ж тоді?

— Святому Луці, — відказала стара, показуючи на одну з фігурок на полиці.

— Сигарети для святого?

— Він їх дуже полюбляє.

— Добрий же в нього смак, — мовила Ноемі, тим часом міркуючи про себе, чи є десь тут крамниця, де можна купити бодай щось схоже на «Голуас»: скоро знадобиться поповнити запас сигарет.

Баба усміхнулася, й Ноемі дала їй ще одну купюру: старенька ж казала, що їй треба щось їсти, та й хто­зна, скільки у неї відвідувачів. Марта ще раз вдоволено усміхнулася.

— То я піду. Не давайте святому Луці викурювати все за раз, — мовила Ноемі.

Знахарка гигикнула і повела її до дверей. Надворі жінки потисли одна одній руки.

— Ви добре спите? — спиталася Марта у Ноемі, примружившись.

— Чудово.

— У вас темні кола під очима.

— Це через холод. Довго не можу заснути.

— Сподіваюся, що тільки через це.

Ноемі пригадався її дивний сон про золоте сяйво. Кошмар був досить бридкий, але проаналізувати його як слід у неї не було часу. Одна її подруга захоплювалась Юнгом, але сама вона ніколи не розуміла його тлумачення сновидінь і не заморочувалась цим питанням. Зараз же їй чомусь пригадалося одне з Юнгових тверджень: кожен має власну тінь. І як та тінь, слова старої висіли над нею всю дорогу назад до Дому-на-Горі.

7

Того вечора Ноемі знову викликали за старезний обідній стіл з білою скатертиною і свічками. Навколо нього зібралися майже всі Дойли: Флоренс, Френсіс та Вірджил. Голова родини залишився вечеряти в себе.

Ноемі їла мало, мляво водячи ложкою по тарілці, бажаючи скоріше розмови, аніж їжі. Врешті не стрималася й пирхнула. До неї звернулося три пари очей.

— Невже нам необхідно тримати язики за зубами всю вечерю? — спитала вона. — Невже не можна перекинутися хоч кількома реченнями?

Її голос бринів, як чистий кришталь, контрастуючи з важкими меблями й портьєрами і не менш важкими виразами на обличчях, звернених до неї. Вона й на думці не мала нікого дратувати, однак сама її природа не приймала цієї понурості. Тож вона усміхнулася, сподіваючись на посмішку у відповідь, що розвіє гнітючу атмосферу цієї пишної клітки.

— Як правило, за вечерею ми не розмовляємо, я вже пояснювала вам це. Втім, схоже, ви не можете не порушувати правил дому, — мовила Флоренс, акуратно витираючи губи серветкою.

— Про що це ви?

— Ви брали авто, щоб з’їздити у місто.

— Мені треба було на пошту, відправити кілька листів.

Вона не брехала, адже дійсно надіслала листа додому. Хотіла написати ще й Уґо, але в останню мить передумала. Все ж вони з ним не пара у звичному сенсі, тому вона боялася, що коли надішле йому листа, він сприйме його за щось більше, ніж прояв симпатії.

— Всі листи відправляє Чарльз.

— Дякую, але я можу й сама.

— Тут погані дороги. Що б ви робили, якби машина застрягла в ямі? — спитала Флоренс.

— Напевне, прийшла б пішки, — відповіла Ноемі, відкладаючи ложку. — Це ж нескладно.

— А мені здається, це вам не під силу. В горах повно небезпек.