Мексиканська готика

Слова звучали не вороже, однак кожнісінький склад вкривало густе, як патока, несхвалення в голосі Флоренс. Зненацька Ноемі відчула себе дитиною, яку ляснули по пальцях за непослух, через що вона підняла голову й поглянула на жінку, як дивилася на черниць у школі — з неприхованим бунтарством. Своїм понурим виглядом Флоренс навіть дещо нагадувала їй настоятельку. Здавалося, ще мить, і вона накаже їй ді­стати розарій.

— Мені здається, я роз’яснила вам наші порядки, щойно ви приїхали. У всіх питаннях, що стосуються будинку, його мешканців та речей у ньому ви повинні консультуватися зі мною. Це я дала вам чітко знати і сказала, що у місто вас возитиме Чарльз, а коли не він, то Френсіс, — мовила жінка.

— Я не думала…

— А ще, попри заборону, ви курили у кімнаті — і не заперечуйте.

Флоренс впилася поглядом у Ноемі, й дівчина виразно уявила собі, як жінка обнюхує білизну й вишукує попіл у чашці — як той пес, якого нацьковують на жертву. Ноемі спробувала заперечити, сказати, що курила у кімнаті всього раз і хотіла відчинити вікно, але не знала, що воно не відкриється, що воно зачинене так міцно, що здавалося, ніби воно забите.

— Це дуже паскудна звичка. Як і поведінка деяких молодих дівчат, — додала Флоренс.

Настала черга Ноемі свердлити поглядом Флоренс. Як вона сміє? Та не встигла вона відкрити рота, як втрутився Вірджил.

— Дружина розповідала мені, що у тебе досить суворий батько, який любить, щоб у домі були його порядки, — мовив він із холодною відстороненістю.

— Так, — відказала Ноемі, переводячи погляд на Вірджила. — Часом він буває суворий.

— Флоренс управляє цим домом вже багато років. Гості бувають у нас нечасто, тож нескладно уявити, що вона звикла до власних порядків. Та й чи тобі не здається, що для гостей неприпустимо ігнорувати правила дому, в якому вони живуть?

Вона відчула себе у пастці, в оточенні зграї собак. Подумала, чи не робили того самого з Каталіною. Певне, коли вона заходила в їдальню й робила хоч найменше зауваження — щодо їжі, прикрас, тутешнього укладу, — її ввічливо, делікатно зацитькували. Бідолашну, завжди м’яку і покірну Каталіну м’яко задушили.

Втративши залишки апетиту, і так до того невеликого, замість відповіді вона відпила терпко-солодкого вина. Увійшов Чарльз, оголосивши, що Говард хоче бачити всіх після вечері, й усі пішли нагору — як ті придворні на поклон до короля.

Говард жив у величезній кімнаті, обставленій важкими темними меблями, котрих не бракувало по всьому дому. Товсті оксамитові завіси не пропускали ані найменшого промінчика сонця.

Місцем, що притягувало погляд, у тій кімнаті був камін з дерев’яною полицею, прикрашеною різьбленим візерунком, що на позір нагадував набір кіл, але з ближчого погляду ставало ясно, що це — змії, які кусають себе за хвости, — малюнок, який Ноемі бачила у бібліотеці й на кладовищі. Перед каміном стояла канапа, на якій, закутаний у зелений халат, сидів сам патріарх.

Того вечора Говард виглядав ще старшим і нагадав Ноемі одну з тих мумій, яких вона бачила у печерах у Ґуанахуато, що їх виставили туристам на огляд. Вони стояли прямо — тіла, збережені примхою природи, викопані з могил, тому що за них не сплатили податок на поховання. Чоловік перед нею мав такий самий, неживий, вигляд — неначе його недавно забальзамували, аби вберегти плоть від розкладання.

Сімейство зайшло в кімнату попереду Ноемі, кожен тиснув старому руку й ставав збоку.

— Ну ось і ви. Проходьте, сідайте, — сказав дідуган, підзиваючи Ноемі жестом.

Чемно усміхаючись, вона сіла біля Говарда. Флоренс, Вірджил та Френсіс розсілися на іншому дивані та кріслах з другого боку кімнати. Ноемі подумала, чи завжди цей старий так приймає своїх гостей — обираючи одного щасливчика, котрий буде удостоєний аудієнції і сидітиме біля нього, в той час як решта родини тихенько чекатиме осторонь. Мабуть, колись у давнину в цій кімнаті юрбилися родичі та друзі, що з нетерпінням очікували, коли Говард Дойл поманить когось пальцем, запрошуючи посидіти біля нього. Зрештою, вона ж бо бачила в будинку світлини і портрети, на яких було зображено безліч інших людей. Картини були прадавні; можливо, зображені на них люди не всі жили у Домі-на-Горі. Втім, розміри мавзолею вказували на те, що родина була велика. Або ж на сподівання на те, що в ньому знайдуть свій спокій її численні нащадки.

Увагу Ноемі прикували два великі олійні портрети над каміном. На обох було зображено молодих жінок. Обидві біляві, схожі одна на одну настільки, що з першого погляду можна було б подумати, що це та сама жінка. Хоча дечим вони таки відрізнялися: одна мала пряме рудувате волосся, коли ж інша — медове й хвилясте, до того ж обличчя тієї, що ліворуч, було трохи кругліше. На пальці однієї з них була бурштинова каблучка, така сама, як у Говарда.

— Це ваші родички? — спитала вона, зацікавлена схожістю, яку сприйняла за характерну рису Дойлового роду.

— Це мої дружини, — відповів Говард. — Аґнеса померла невдовзі по тому, як ми приїхали сюди. Вона була вагітна, коли її забрала недуга.

— Співчуваю.