Мексиканська готика

Бачила й себе, сплячу. Бачила, як старий підійшов і став стягувати з неї ковдру. Вона бачила усе, та очі її залишались заплющеними — навіть коли він торкнувся її обличчя, провівши нігтями по щоці, й тонкою рукою почав розстібати ґудзики на її сорочці. Їй стало холодно.

Відчула, що позаду хтось стоїть — ніби відчуваєш спиною протяг у домі. Та сутність мала голос, жіночий. Нахилившись до неї, вона прошепотіла:

— Розплющ очі.

Якось, у іншому сні, до неї приходила золота жінка, але ця була іншою — молодшою.

Очі Ноемі були заплющені, руки розпластані по посте­лі. Говард Дойл став над нею і зазирнув в обличчя, усміхаючись білими зубами, що стирчали з гнилих ясен.

— Розплющ очі, — повторив голос.

Місячне сяйво чи якесь інше світло освітило тонке, комашине тіло Говарда Дойла, і вона побачила, що над її ліжком, розглядаючи її руки, груди і пушок на лобку, стоїть зовсім не старий дід. Це був Вірджил Дойл, що шкірячись батьковим усміхом, розглядав її, як метелика, пришпиленого до оксамитової тканини.

Він затулив її уста рукою і вдавив її у ліжко. Напрочуд м’яке, воно прогнулося, поглинуло її, ніби віск. Її ніби втискали у матрац, зроблений з воску. Або землі. Вона лежала у ліжку із землі.

Відчула, як тілом її пронеслося солодка, млосна жага, що змусила її рухати стегнами, звиваючись, мов змія. Одначе то був він, хто оповив її, як той змій, поглинувши сполоханий стогін своїми устами. Їй не хотілося цього — не так; не хотілося, щоб його пальці так настирливо вривалися в її плоть. Однак і пригадати, чому цього не хоче, вона теж не могла. Відчувала, що вона мусить хотіти цього. Щоб він узяв її в грязюці, серед темряви, без усяких прелюдій.

Голос знов зашепотів їй у вухо, сердитіше, наполег­ливіше:

— Розплющ очі.

І вона розплющила їх, прокинулась. Було дуже холодно. Вона розкуталася уві сні, й ковдра заплуталася їй у ногах. Подушка лежала на підлозі, двері були замкнені. Притиснула руку до грудей, відчула, як шалено калатає серце. Провела рукою по сорочці — всі ґудзики застібнуті.

Ну звісно ж, застібнуті.

У домі було тихо. Ніхто не вештався коридорами, не проникав до кімнат і не витріщався на сплячих жінок. Та навіть так заснула вона не одразу. Кілька разів зачувши, як десь скрипнула дошка, вона рвучко сідала і прислухалася, чи не чутно десь кроків.

8

Ноемі всілася перед будинком і стала чекати на лікаря. Вірджил сказав, вона може почути думку іншого фахівця, тож вона повідомила Флоренс, що запросила лікаря, попередньо отримавши дозвіл від Вірджила. Не довіряючи жодному з Дойлів, вирішила зустріти пана Камарілло сама.

Сидячи зі схрещеними руками і тупцяючи ногою, вона відчувала себе дівчиною з однієї з казок, що розповідала їй у дитинстві Каталіна — тією, що сиділа у вежі, виглядаючи свого лицаря, щоб той прийшов і здолав злого дракона. В тому, що лікар поставить правильний діагноз і призначить відповідне лікування, не мала жодного сумніву.

Відчувала, що важливо не втрачати позитиву і надії. В будинку скрізь панували розпач і запустіння, тому його похмурість ще дужче спонукала її до дії.

Лікар прибув вчасно. Поставив машину під деревом, вийшов, зняв капелюха і задивився на будинок. Туман того дня розсіявся, немовби земля і небо заздалегідь підготувалися до приїзду гостя. Щоправда, через це дім здавався ще більш покинутим, занедбаним. Ноемі подумала, що оселя Хуліо зовсім не така, що він живе в одному з тих трохи пошарпаних, зате барвистих будиночків на головній вулиці, з невеличким балкончиком, дерев’яними віконницями і викладеними кольоровою плиткою стінами в кухні.

— То ось він який він — Дім-на-Горі, — промовив лікар Камарілло. — Тут я вперше.

— Ви раніше тут не бували? — спитала Ноемі.

— Не мав нагоди. Але я бував біля колишнього шахтарського табору, чи то пак того, що від нього зосталося — одного разу на полюванні. Тут водиться багато оленів. А ще — пум, тому вам слід пильнувати.

— Цього я не знала.

Пригадала, як Флоренс сварила її. Невже вона так стривожилася через пум? Чи, може, більше переживала за свою дорогоцінну машину?

Лікар узяв саквояж, і вони пішли всередину. Ноемі боялася, що Флоренс зараз збіжить зі сходів, волаючи на неї й лікаря, однак назустріч їм ніхто не вийшов. Каталіна була сама в своїй кімнаті.

Виглядала дещо бадьоріше. Сиділа під сонечком, одягнена у просту, але гарну, синю сукню. Привітала лікаря посмішкою.

— Добрий день, мене звуть Каталіна.

— А я лікар Камарілло. Радий знайомству.

Каталіна подала руку:

— Ноемі, він такий молодий! Мабуть заледве старший від тебе!

— Це ти заледве старша від мене, — сказала Ноемі.

— Що ти таке кажеш? Ти ж ще зовсім мала.

Це було так схоже на щасливу Каталіну з минулого, котра часто жартувала з ними малими, що Ноемі аж стало ніяково через те, що вона привела до неї лікаря. Проте минуло кілька хвилин, і вся Каталінина життєрадісність кудись щезла, поступившись хворобливому збудженню. Ноемі ніяк не могла прогнати думку, що, хоч на перший погляд з її кузиною все гаразд, щось усе одно не так.

— Скажіть, як ви спите? Вночі не лихоманить?