Мексиканська готика

— Ні. Мені вже набагато краще. Дарма ви приїхали. Забагато переполоху через дурниці. Чесно, зі мною все гаразд, — відповіла Каталіна. Говорила гарячково, з удаваною бадьорістю, нервово потираючи обручку.

Хуліо кивнув. Розпитуючи її спокійним тоном, він весь час записував щось у блокнот:

— Вам дають стрептоміцин і парааміносаліцилову кислоту?

— Думаю, так, — мовила Каталіна, але через поспішність її відповіді Ноемі подумала, що у дійсності питання вона не почула.

— Марта Дюваль давала вам якісь ліки? Чаї, відвари?

Каталіна відвела очі у протилежний кут кімнати.

— Що? Для чого це вам?

— Мені необхідно знати, чим вас лікують. Наскільки мені відомо, ви приходили до неї по ліки.

— Немає ніяких ліків, — пробубніла Каталіна.

Сказала щось іще, але нечітко — пробелькотіла, як мала дитина, а тоді схопилася за горло, наче душачи себе. Тільки вона себе не душила — хватка була заслабка. Це був скоріше захисний жест, неначе вона намагалася захиститися від чогось. Це налякало лікаря і Ноемі. Хуліо мало не впустив олівця. Каталіна була схожа на дикого оленя: здавалося, от-от кинеться навтьоки. Ніхто не знав, що казати.

— Що сталося? — спитав Хуліо перегодом.

— Звук, — промовила Каталіна, поволі підняла руки і затулила ними рота.

Хуліо глипнув на Ноемі, що сиділа коло нього.

— Який звук? — спитала Ноемі.

— Я не хочу, щоб ви тут були. Я стомилася, — сказала Каталіна, опустила руки на коліна, заплющила очі, немов прагнучи сховатися за ними від відвідувачів. — Не розумію, чому ви прийшли сюди непокоїти мене, коли я маю спати!

— Якщо ви… — почав був лікар.

— Я більше не можу говорити. Я стомилася, — повторила Каталіна. Її руки так тремтіли, що вона заледве втримувала їх на колінах. — Це тяжка хвороба, а коли тобі кажуть нічого не робити — це ще гірше. Хіба це не дивно? Справді… це… я стомилася. Стомилася!

Вона затнулася, перевела подих. Зненацька широко відкрила очі. На обличчі її відбилася неймовірна напруга — як у одержимої.

— У стінах є люди, — сказала вона. — Там є люди і голоси. Інколи я їх бачу, тих людей у стіні. Вони всі мертві.

Потягнула до них руки. Ноемі схопила їх — безпорадно, в надії заспокоїти її, одначе Каталіна захитала головою і розридалася.

— Воно живе на цвинтарі, на цвинтарі, Ноемі. Шукай на цвинтарі.

Так само несподівано вона зірвалася на ноги, підійшла до вікна і, вчепившись рукою в завісу, виглянула надвір. Погляд пом’якшав — неначе зненацька вгамувався лютий буревій. Ноемі не знала, що їй робити, лікар виглядав не менш приголомшено.

— Вибачте, — спокійно мовила Каталіна. — Я сама не знаю, що кажу. Мені дуже прикро.

Затулившись руками, вона закашлялась. До кімнати зайшли Флоренс і Мері, старша покоївка, з тацею із чайником і чашкою. Обидві несхвально зиркнули на Ноемі та лікаря Камарілло.

— Ви ще довго? — спитала Флоренс. — Їй час відпочивати.

— Я вже йду, — відповів Хуліо, беручи саквояж і блокнот. Зі слів і кивка Флоренс він миттю відчув себе небажаним гостем. Флоренс вміла обламати кількома короткими, як у телеграмі, фразами. — Був радий познайомитися, Каталіно.

Вони вийшли з кімнати. Кілька хвилин обоє мовчали, спантеличені, ошелешені.

— То що ви думаєте? — зрештою спитала Ноемі, спускаючись сходами.

— Стосовно туберкульозу, мені треба знімок її легень, аби краще зрозуміти її стан. Щоправда, на туберкульозі я знаюсь не дуже добре, — відказав лікар. — Щодо іншого, я вже попереджав вас, що я не психіатр, тому не можу сказати нічого…

— Та ну ж бо, годі, — сказала Ноемі з притиском. — Скажіть хоч щось.

Вони зупинилися біля підніжжя сходів. Хуліо зітхнув:

— Гадаю, ви маєте рацію: їй необхідна психіатрична допомога. Такої незвичної поведінки я не зустрічав у інших хворих на туберкульоз. Якщо перевезти її до Мехіко не вдається, можливо в Пачуці знайдеться фахівець, який зможе їй допомогти.

Ноемі не думала, що Каталіну вдасться кудись перевезти. Може, варто поговорити з Говардом і пояснити йому ситуацію? Врешті-решт, він-бо головний у цьому домі. От тільки старий їй не подобався. Він її дратував. Вірджил думав, що вона занадто драматизує, від Флоренс допомоги не дочекаєшся. Але лишається ще Френсіс.

— Боюся, я тільки заплутав вас ще більше, — мовив Хуліо.

— Ні, — збрехала Ноемі. — Ні, я дуже вам вдячна.

Вона була засмучена, почувалась дурепою, бо очікувала від нього більшого. Він не був лицарем у блискучому обладунку і не був чарівником, що здатен зцілити кузину чародійним зіллям. Вона мала бути до цього готова.

Він завагався, либонь, шукаючи якихось підбадьорливих слів.

— Що ж, ви знаєте, де мене знайти, — сказав нарешті. — Тож за потреби обов’язково звертайтеся.

Ноемі кивнула і провела його до машини. Пригадала, що деякі казки мають кривавий фінал. Скажімо, у «Попелюшці» сестрам відрубали ноги, а мачуху Сплячої Красуні кинули у діжку зі зміями. Зненацька перед очима їй зринула картинка з останньої сторінки книжки, яку Каталіна читала їм у дитинстві. Мачуху запихають у бочку, з якої стирчить купа жовтих і зелених зміїних хвостів.