Мексиканська готика

Схрестивши руки на грудях, Ноемі сперлася на дерево. Постоявши, повернулась до будинку. На сходах на неї вже чекав Вірджил.

— Хто був той чоловік, що до тебе приходив?

— Це лікар з місцевої лікарні. Ти дозволив запросити його.

— Я зовсім не сварюся, — відповів він, спускаючись зі сходів і стаючи напроти неї.

На його обличчі грала цікавість — він хотів знати, що сказав лікар, але прямо питати не поспішав. Щоправда, в неї теж не було бажання щось розповідати.

— Може, у тебе є час показати мені оранжерею? — спитала вона дипломатично.

— Авжеж.

Оранжерея виявилась крихітна — майже як постскриптум до ніякового листа, однак і тут скрізь панував занепад: скляні панелі брудні, деякі — побиті, так що в дощ всередину затікала вода. Горщики були порослі цвіллю, однак у кількох з них цвіли квіти. Подивившись угору, Ноемі побачила на стелі вітраж — завитого в кільце змія із зеленим тілом і жовтими очима. Видиво вражало, плазун із роззявленою пащею був як живий — здавалося, от-от ворухнеться.

— О, — прохопилася вона ненароком, притуляючи долоню до уст.

— Щось сталося? — спитав Вірджил, підходячи до неї.

— Та нічого. Просто цього змія я бачила в будинку.

— Це — уроборос.

— Це ваш гербовий знак?

— Хоч він і вважається символом роду, на гербі його немає. Проте у батька була з ним печатка.

— Що він означає?

— Змій, що пожирає власний хвіст, символізує нескінченність — над і під нами.

— Я розумію, але для чого ваш рід узяв його собі на печатку? Крім того, цей знак я бачу тут усюди.

— Та невже? — байдуже спитав він, знизуючи плечима.

Ноемі нахилила голову, намагаючись краще розгледіти голову гада:

— Я ще не бачила вітражів у оранжереях, адже в них зазвичай ставлять прозоре скло.

— Це приміщення спроєктувала мати.

— Напевне, зелену барву дає оксид хрому. Але тут присутній ще й оксид урану, бо… бачиш, он там, скло майже світиться, — сказала вона, показуючи на голову змія з лихими очиськами. — Вітраж виготовили тут чи привезли по частинах з Англії?

— Я майже нічого не знаю про спорудження оранжереї.

— А Флоренс може знати?

— А ти допитлива.

Було неясно, комплімент це чи докір.

— Оранжерея, гм-м-м, — провадив він. — Я знаю, що вона стара і що мати любила її найбільше в цьому домі.

Вірджил підійшов до довгого столу, що тягнувся по центру приміщення, пройшовся вздовж ряду жовтих рослин у горщиках і повернувся назад, до клумби, з якої стирчало кілька рожевих троянд. Обережно провів пальцями по пелюстках.

— Вона обрізáла найслабші пагінці, стежила за кожною рослиною. Але після її смерті ними ніхто не займався, а це — все, що залишилось.

— Мені прикро.

Його погляд був прикутий до троянд, до їхніх кволих пелюсток.

— Це не має значення. Я майже її не знав: був зовсім маленький, коли вона померла.

Аліса Дойл, котра ділила ініціали зі своєю сестрою. Аліса Дойл, бліда білявка, котра колись жила живісінька й була чимось більшим за портрет на стіні. Це вона олівцем у блокноті намалювала змія, що тепер висів скручений у них над головою; своєю рукою передала ритм лускатого тіла, форму вузьких очей і страшно роззявлену пащеку.

— Вона померла насильницькою смертю. В роду Дойлів бували випадки потягу до насилля, але ми тримаємось, — мовив Вірджил. — Тим паче, це було дуже давно, тому зараз уже не має значення.

«Її застрелила твоя сестра», — подумала вона, хоч і не могла уявити собі того. Їй не вкладалося в голові, що в цьому будинку насправді могла статися настільки жахлива річ. Не вірилося, що потому кров відтерли, закопали брудний одяг, замінили килими з бридкими червоними плямами, і життя продовжилось. Але як усе відбулося? Адже таку таємницю, настільки мерзенну річ, так просто не приховаєш.

Однак Вірджил лишався незворушним.

— Мабуть, батько, коли учора говорив із тобою про красу, згадував і про вищий і нижчий типи, — сказав Вірджил, пильно дивлячись на неї. — Він не міг просто оминути розмови про цю теорію.

— Я не дуже розумію, що це означає, — відповіла вона.

— Це означає, що доля кожного виду визначена наперед.

— Звучить жахливо.

— Втім, як добра католичка, ти повинна вірити у первородний гріх.

— Напевне, з мене погана католичка. Звідки ти знаєш про моє виховання?

— Каталіна молиться з розарієм, а поки не захворіла, ходила до церкви. Припускаю, вдома робила так само.

Насправді дядько Ноемі був священником, і від неї дійсно вимагалося ходити на службу в скромній чорній сукні, з покритою головою. Мала вона і розарій — як у всіх, — і золотий хрестик, який, однак, носила рідко, так само рідко вона замислювалась і про первородний гріх, якщо не враховувати днів, коли штудіювала катехізис перед своїм першим причастям.

— Отже, ти віриш, що наша доля визначена наперед? — спитала вона.

— Я бачив світ і помітив, що люди віддані одним і тим же порокам. Пройдись будь-яким багатоквартирним будинком і скрізь побачиш однакові обличчя, однакових людей. Бруд, що вони тягнуть скрізь за собою, не відмити ніяк. Люди поділяються на придатних і непридатних.

— Як на мене, це безглуздя, — відповіла Ноемі. — Від розмов про євгеніку мене нудить. Придатні й непридатні. Ми ж не про котів та собак говоримо.