Мексиканська готика

Десь там хруснула гілка й почувся голос, що серед холодного кладовища прозвучав напрочуд тепло і приємно.

— Вийшла прогулятися? — спитав Френсіс.

Він був одягнений у сірий светр, темно-синю куртку і кепку їй під колір. На правій руці в нього висів кошик. Раніше Ноемі не сприймала його всерйоз, одначе, коли вийшов із туману, він був такий надійний, справжній. Цього вона потребувала зараз найбільше.

— Я така рада тебе бачити, що ладна розцілувати, — радісно промовила вона.

Він почервонів, як гранат. Це виглядало дещо смішно, адже він був старший від неї — вже дорослий чоловік. От кому тут слід розігрувати сором’язливу незайманку, так це їй. Утім, тут же подумала, на цій горі Френсіс бачив не так вже й багато жінок.

Подумала, що якщо колись вдасться витягнути його на вечірку в Мехіко, йому або страшенно сподобається, або ж він налякається до смерті — третього тут не дано.

— Не певен, що я чимось на це заслужив, — пробелькотів він.

— Ще й як заслужив. Я тут не можу ніяк зрозуміти, куди мені йти у цьому тумані. Щоразу повертаючи, сподівалася не впасти у провалля. Бачиш тут хоч щось? Ти знаєш, де ворота?

— Звичайно, знаю, — відповів він. — Все набагато простіше, коли дивитись під ноги. На землі багато слідів, які виведуть куди потрібно.

— А я почуваюся так, ніби в мене полуда на очах, — мовила вона. — А ще боюся, що неподалік звідси є вулик і мене можуть покусати бджоли. Я чула їхнє дзижчання.

Він опустив очі, кивнув і задивився на свій кошик. Тепер, коли він був поряд, до неї повернулася бадьорість, і вона з цікавістю поглянула на нього.

— Що там у тебе? — спитала, показуючи на кошик.

— Я ходив по гриби.

— По гриби? На цвинтар?

— Так. Їх тут повно.

— Сподіваюсь тільки, у салат ви їх не кладете, — сказала вона.

— А що не так?

— Мені млосно вже від самої думки про те, що вони живилися з мертвих тіл!

— Але ж гриби завжди проростають над чимось мертвим.

— Не віриться, що ти можеш отак гуляти в такому тумані й збирати гриби на кладовищі. Це якось так моторошно, наче ти викрадач тіл з якогось бульварного роману минулого сторіччя.

Каталіні це сподобалось би. Може, й вона ходила по гриби на цвинтар. Або ж просто полюбляла стояти на одному місці, задумливо всміхаючись, поки вітер куйовдив їй волосся. Книги, місячне сяйво, дуже драматично.

— Я? — перепитав він.

— Так. Закладаюся, у тебе там чийсь череп. Ти ніби вийшов із книжок Орасіо Кіроґи[6]. Можна мені подивитись?

Він зняв червону хустину, що вкривала гриби, щоб вона подивилася. Вони були яскраво-помаранчеві з м’якими шовковистими перетинками. Ноемі підняла одного з них двома пальцями.

— Це лисички. Смачні, але ростуть не на кладовищі, а трохи далі. Цвинтарем я просто зрізав собі шлях. Місцеві називають їх duraznillos[7]. Понюхай.

Ноемі нахилилася до кошика.

— Такий солодкий запах.

— Та й гарні які. А чи ти знаєш, що між певними культурами і грибами є тісний зв’язок? Сапотеки, що здавна населяють вашу країну, лікують зуби, даючи хворим гриби, що одурманюють їх і вгамовують біль. Та й ацтеки цікавились грибами. Вони вживали їх, щоб бачити видіння.

— Teonanácatl, — сказала вона, — «Плоть богів».

Френсіс збадьорився:

— То ти таки знаєшся на грибах?

— Скоріше на історії. Колись подумувала займатися нею, а тепер вирішила взятися за антропологію. Принайм­ні поки що такий план.

— Ясно. Хотів би я знайти ті грибочки, що їх їли ацтеки.

— А ти не справляєш враження людини, яка цікавиться подібними речами, — мовила вона, віддаючи йому гриб.

— Про що ти?

— Вони викликають стан сп’яніння і нездоланну хіть. Принаймні так сказано в іспанських хроніках. Хочеш поїсти їх і сходити на побачення?

— Ні, вони мені потрібні не для цього, — похапцем пробелькотів Френсіс.

Ноемі любила і вміла гарно фліртувати, однак із рум’янця на Френсісовому обличчі зрозуміла, що він у цьому повний профан. Цікаво, він хоч колись ходив на танці? Їй було тяжко уявити, як він їде веселитися в місто чи потайки цілує когось у кінотеатрі в Пачуці. Хоч навряд би це була Пачука, адже далеко від дому він ніколи не бував. Та хтозна. Може, вона й поцілує його ще до від’їзду, і, безперечно, це його шокує. Одначе компанія хлопця їй подобалась, тож вона вирішила не мучити бідолаху.

— Я жартую. Моя бабуся була з масатеків. Вони також їдять подібні гриби під час певних церемоній. Але не щоб відчути хіть, а заради відчуття спорідненості. Вони кажуть, що гриби можуть розмовляти, тому я розумію твій інтерес до них.

— Так, авжеж, — відказав він. — Світ повен див, тобі так не здається? Хоч ціле життя броди по лісах і джунглях — усе одно не побачиш і десятої частини всіх таємниць природи.

Він розмовляв із таким захватом, аж навіть дещо смішно. І хоч вона не мала аніякого інтересу до біології, та його слова її зворушили. Коли він говорив про такі речі, то здавався значно живішим.

— Ти цікавишся всіма рослинами, чи твій інтерес обмежується лише грибами?

— Мені цікаві всі рослини, і я маю великий гербарій з квітами, листям і папоротями. Але гриби мені найцікавіші. Я роблю спорові відбитки і трохи малюю, — з деякою гордістю сказав він.