Мексиканська готика

Він серйозно подивився на неї, зімкнув руку навколо її пальців і легенько потягнув, неначе намагаючись пригорнути її до себе. Тоді так само швидко відпустив, зробив крок назад і дав їй червону хустинку, якою були вкриті гриби.

— Боюся, я тебе замастив.

— Так, — Ноемі глянула на брудну руку, — трошки замастив.

Витерши руки об хустину, вона повернула її Френсісу. Він запхав ганчірку в кишеню і поставив кошика на землю.

— Можеш іти, — сказав він, дивлячись убік. — А я позбираю ще грибів.

Ноемі не розуміла, правду він каже чи досі сердиться й не хоче її бачити. Якщо образився, винуватити його не можна.

— Гаразд. Тільки не загубись у тумані, — сказала вона.

Незабаром вона вийшла до воріт і відчинила їх. Озирнувшись, побачила вдалині силует Френсіса з кошиком. Батожистий туман розмивав його обриси. Так, це його вона бачила серед могил сьогодні. Та водночас щось їй підказувало, що це міг бути й не він.

«Може, це був руйнівний янгол, тільки в іншій подобі», — подумала Ноемі й тут же пошкодувала через таку дурну, чудернацьку думку. Дійсно, що це на неї найшло сьогодні?

По власних слідах дійшла до будинку. На кухні Чарльз замітав підлогу старою мітлою. Ноемі усміхнулась йому, і в ту саму мить зайшла Флоренс. На ній була сіра сукня, подвійне перлове намисто; зачіска — висока. При виді Ноемі вона сплеснула руками.

— То ось ви де. Де ви були? Я скрізь вас шукаю, — насуплено промовила Флоренс. — Зніміть туфлі, бо нанесете бруду.

— Вибачте, — відповіла Ноемі, опускаючи погляд на свої туфлі, вкриті грязюкою і травою. Роззулася, взяла їх у руки.

— Чарльзе, візьми туфлі й помий, — наказала Флоренс.

— Я можу сама, це не проблема.

— Він усе зробить.

Чарльз поклав мітлу, підійшов до неї і простягнув руку.

— Міс, — тільки й промовив він.

— О, — відповіла Ноемі, простягаючи йому туфлі.

Він забрав у неї туфлі, взяв із полиці щітку, сів на ослінчика в кутку й почав зчищати з них бруд.

— Ваша кузина хотіла вас бачити, — сказала Флоренс.

— Як вона? — спитала Ноемі стурбовано.

— З нею все гаразд. Вона знудилася і хотіла з вами поговорити.

— Я йду до неї, — сказала Ноемі, задріботівши босими ногами по холодній підлозі.

— У цьому немає потреби, — зупинила її Флоренс. — Вона вже лягла спати.

Ноемі вже була у коридорі. Озирнулася на Флоренс, котра ішла до неї, і знизала плечима.

— Може, зайдете до неї пізніше?

— Так, пізніше, — погодилась Ноемі, хоч і почувалася спустошено і недобре через те, що не була поруч, коли Каталіна потребувала її.

10

Вранці сніданок Ноемі приносила Флоренс або котрась зі служниць. Вона пробувала заводити розмову з ними, але у відповідь чула тільки стримані «так» або «ні». А коли зустрічала когось із них — Ліззі, Чарльза або, найстаршу, Мері — у коридорах, вони схиляли голови і мовчки проходили, вдаючи ніби її не існує.

Тихий, зашторений, цей будинок нагадував сукню, зі споду обшиту свинцем. Усе тут було важке, навіть повітря, а в коридорах витав дух плісняви.

Вона почувалася тут ніби в церкві, у храмі, де розмовляти можна тільки пошепки і повсякчас треба схиляти коліна. Певно, прислуга вже до того звикла, тому й ходила нишком, немов ченці й черниці, які дали обітницю мовчання.

Утім, того ранку мовчазний обряд, який практикували Флоренс і Мері — постукати раз, увійти, поставити тацю, — було порушено. У двері постукали тричі, уривчасто, але ніхто не зайшов. Коли Ноемі відчинила, на порозі з тацею в руках стояв Френсіс.

— Доброго ранку, — привітався він.

Від несподіванки вона усміхнулася:

— Вітаю. Брак робочих рук сьогодні?

— Я зголосився принести тобі сніданок сам, бо мати зайнята доглядом за дядьком Говардом. У нього розболілася нога, і він з самого ранку в поганому настрої. Де можна поставити тацю?

— Ось тут, — сказала Ноемі, відступаючи вбік і показуючи на столик.

Обережно поставивши тацю, Френсіс заклав руки до кишень і прочистив горло:

— Я хотів спитати, чи не бажаєш ти подивитися на спорові відбитки? Звісно, якщо ти не зайнята чимось іншим.

Ноемі миттю подумала, що це чудова нагода випросити в нього машину. Їй треба було у місто. Трохи розмов — і він зробить усе, що вона попросить.

— Зараз попитаю у секретаря, чи є в моєму розкладі вільний час, — жартівливо сказала вона.

Френсіс усміхнувся:

— То зустрінемося в бібліотеці? Скажімо, за годину.

— Домовились.

Похід у бібліотеку підбадьорив Ноемі та її соціально-активну натуру, бо був майже як вихід у світ. Для такої події обрала сукню в горошок із квадратним комірцем, а зверху накинула болеро. До нього пасували б білі рукавички, але вона їх не знайшла. Втім, ця страшна помилка з її боку навряд чи потрапить у світську хроніку.

Розчісуючи волосся, думала про те, чим займаються зараз у місті. Безперечно, брат досі лежить зі зламаною ногою і поводиться як мала дитина, Роберта, як завжди, практикує психоаналіз на друзях, а Уґо Дуарте — в цьому вона не мала сумніву — вже знайшов собі нову дівчину, яку водить на концерти й танці. Остання думка боляче кольнула, бо ж, нíде правди діти, Уґо гарно танцює і з нього хороший компаньйон на світські раути.