Мексиканська готика

— Ні. Усі тільки кажуть, що я їм подобаюсь, але то лише слова. Ніхто не наважиться заявити, що ненавидить Ноемі Табоаду. Сказати це, пожовуючи канапки на вечірці, дуже грубо. Про таке говорять у фоє.

— То так ти проводиш весь час на вечірках у Мехіко: думаєш про те, що тебе не люблять?

— А ще я весь час п’ю добре шампанське, любий мій, — відказала вона.

— Авжеж, — гигикнув він, стоячи над столом і розглядаючи спорові відбитки. — У тебе, мабуть, цікаве життя.

— Не знаю. Але гадаю, ведеться мені непогано.

— А крім вечірок, чим ти займаєшся?

— Навчаюся в університеті. Власне, там проводжу більшу частину свого дня. Але ж ти питав, що я роблю у вільний час. Так от, я люблю музику і часто ходжу у філармонію. Чавес, Ревуельтас, Лара — у світі стільки гарної музики. А ще я трохи граю на піаніно.

— Справді? — спитався він дещо спантеличено. — Це неймовірно.

— Тільки я граю не у філармонії.

— Але це все одно цікаво.

— Не дуже. Це страшенно нудно. Скільки років я витратила на гами, навчаючись попадáти по правильних клавішах. Я така зануда! — сказала вона для годиться, адже відверто демонструвати захопленість чимось — вульгарно.

— Ніяка ти не зануда, — поспішив заспокоїти її він.

— Можеш не заперечувати. Принаймні не так, бо звучиш аж занадто щиро. А знаєш, що я думаю?

Він стенув плечима, немовби вибачаючись за те, що не спроможний збагнути її думок. Боязкий, дещо дивний, він подобався їй не так, як інші, сміливіші хлопці, яких вона знала — не так, як Уґо Дуарте, котрий подобався їй переважно за те, що гарно танцював і нагадував Педро Інфанте. Її почуття до Френсіса було якесь тепліше, щиріше.

— Я думаю, що ти вважаєш мене зіпсованою, — сказала вона дещо сумно, і в цьому не було ніякої фальші, бо вона дійсно хотіла йому сподобатись.

— Зовсім ні, — спершись на стіл і розглядаючи спорові відбитки, відказав він, знову зі щирістю, якій неможливо було протистояти.

Вона поклала лікті на стіл і, усміхаючись, нахилилася, порівнявшись із ним поглядом. Вони подивилися одне на одного.

— Але ти точно подумаєш про це вже за мить, бо мені доведеться попросити тебе про одну послугу, — мовила вона, неспроможна забути питання, що бриніло їй в голові.

— Що?

— Мені треба в місто, а твоя мати заборонила мені брати машину. Тож я подумала, може, ти зможеш підвезти мене, а тоді забрати через кілька годин.

— Ти хочеш, щоб я відвіз тебе у місто?

— Так.

Він відвернувся, уникаючи її погляду:

— Матері це не сподобається. Скаже, що тобі потрібна компаньйонка.

— То, може, ти станеш мені за компаньйона? — спитала Ноемі. — Я вже не дитина.

— Я знаю.

Обійшовши стіл, Френсіс став біля неї й нахилився, розглядаючи засушені рослини. Злегка провів пальцями по папороті.

— Мене просили наглядати за тобою, — сказав він урешті несміливо. — Кажуть, ти здатна на нерозважливі вчинки.

— Гадаю, ти з цим згоден і також вважаєш, що мені потрібна нянька, — насмішкувато відказала вона.

— Я дійсно вважаю, що ти буваєш нерозважливою, але цього разу, мабуть, не зважатиму на наказ, — майже прошепотів він, схиливши голову, немов звіряв їй велику таємницю. — Виїдемо завтра з самого ранку, близько восьмої, поки всі спатимуть. Тільки про це — нікому.

— Не скажу. Дякую.

— Пусте, — відповів він, дивлячись на неї.

Цього разу затримав погляд на довше — на цілу хвилину, після чого відступив, обійшов стіл і повернувся туди, де стояв досі. Оголений нерв — ось він хто.

«Або серце, зболене, облите кров’ю», — подумала Ноемі й жваво уявила собі серце з однієї з карток мексиканського бінго: яскраво-багряне, із судинами. Що там було написано на тій картці? «Не сумуй за мною, мила, я автобусом вернусь». Так, чимало годин вона згаяла за тією грою зі своїми братами і сестрами. На кожній картці гри було написано рядок з популярного віршика.

Не сумуй за мною, мила?

Може, вдасться купити бінго в місті? Так їм з Каталіною буде чим зайнятися. В цю гру вони грали у дитинстві, то, може, вона нагадає їм про кращі дні.

Двері відчинилися, і в бібліотеці з’явилася Флоренс. Позаду неї, з відром і ганчіркою, йшла Ліззі. Оглянувши приміщення, господиня холодно зиркнула на Ноемі й зупинила погляд на синові.

— Мамо, я не знав, що ти планувала прибирати в бібліо­теці сьогодні, — сказав Френсіс, рвучко встаючи і ховаючи руки до кишень.

— Знаєш, як воно буває, Френсісе, — якщо не підтримувати лад, усе піде шкереберть. Поки дехто відпочиває, інші мусять виконувати свої обов’язки.

— Так, авжеж, — відповів Френсіс, збираючи свої речі.

— Поки ви прибиратимете, я посиджу з Каталіною, — мовила Ноемі.

— Вона відпочиває. Та й однаково з нею Мері. Вам нема потреби сидіти з нею.

— Але я б хотіла також бути корисною, — виклично кинула Ноемі. Вона не дозволить Флоренс дорікати їй неробством.

— У такому разі ходіть за мною.

На виході з бібліотеки Ноемі озирнулася і посміхнулась Френсісу. Флоренс повела її в їдальню і показала на серванти з посудом.

— Оскільки ці речі вас зацікавили, ймовірно, ви не будете проти їх почистити, — сказала вона.