Мексиканська готика

Це була Рут, дівчина з фотографії. Вона стояла у білому халаті, волосся світилося, як німб, на обличчі не проступало жодної кровинки. Вона була наче тонка алебастрова колона серед темного дому. В руках тримала рушницю.

Далі вони пішли разом, пліч-о-пліч. Рухалися син­хронно, навіть дихали в унісон. Коли Рут змахнула з обличчя пасмо волосся, Ноемі зробила так само.

Зі стін навколо линуло м’яке фосфоресцентне сяйво, що підсвічувало їм шлях, килим під ногами був багнистий. На стінах, зроблених із плоті, Ноемі помітила плямки, схожі на гниль, неначе весь будинок був перестиглим фруктом.

Серце билося дедалі швидше.

Серце качало кров, стогнало, тремтіло. Воно калатало так гучно, що Ноемі здавалося, вона от-от оглухне.

Рут відчинила двері. Ноемі зціпила зуби, адже саме звідти долинав той звук. Серце гупало за тими дверима.

Двері прочинилися, і Ноемі побачила чоловіка на ліжку. Тільки це був не справжній чоловік, а якась лялька, лише схожа на чоловіка. Він виглядав як потопельник, що сплив на поверхню. Його бліде тіло було помережане синіми жилами, на ногах, руках і животі — набряклі виразки. Це була не людина, а пустула — жива дихаюча пустула. Його груди підіймались і опадали.

Він не міг бути живим, але ж ось він — лежить перед нею і дихає. Коли Рут відчинила двері, він сів на ліжку і потягнув до неї руки, ніби шукаючи її обіймів. Ноемі лишилася біля дверей, але Рут пішла до ліжка.

Чоловік тягнув руки, його пальці жадібно стискалися, дівчина стояла в ногах ліжка і дивилася на нього.

Рут здійняла рушницю, Ноемі відвернулась. Їй не хотілося дивитися, що буде далі. Та вона однаково почула страшний постріл, приглушений крик, за яким пролунав горловий стогін чоловіка.

«Тепер він мертвий, — подумала вона. — Інакше й бути не може».

Поглянула на Рут. Вона вийшла з кімнати, минула Ноемі й зупинилась у коридорі, дивлячись на неї.

— Я не шкодую, — сказала вона, приставила рушницю до підборіддя і натиснула на гачок.

На стіну бризнула темна кров. Рут впала на підлогу, її тіло вигнулось, як стеблина квітки. Однак самогубство зовсім не засмутило Ноемі. Здавалося, так і має бути. Вона відчула полегкість, навіть захотілось усміхнутися.

Але посмішка зійшла з її обличчя, коли в протилежному кінці коридору вона побачила фігуру, що незворушно стежила за нею. Це була жінка з золотим сяйвом замість лиця. Її тіло колихалося, як міраж. Зненацька вона кинулася до Ноемі з широко роззявленим ротом — хоч ніякого рота в неї не було, — готова оглушливо заверещати, ковт­нути її живцем.

Тепер Ноемі стало страшно. Вона запанікувала і безпорадно скинула руки, намагаючись захиститися…

Відчувши на своїй руці міцну хватку, вона аж підскочила…

— Ноемі, — почувся голос Вірджила.

Вона рвучко озирнулась, тоді знову повернулась до нього, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Вона стояла посеред коридору, він — перед нею, тримаючи у правій руці лампу — довгасту, з каламутним зеленим склом, вкритим візерунками.

Ноемі подивилась на нього, неспроможна вимовити й слова. Ще мить тому тут була золота істота, але вона кудись щезла! А замість неї з’явився він, одягнений у халат із вельветового плюшу, вишитий золотими виноградними лозами.

Вона ж була в самій нічній сорочці, в комплекті до якої йшов пеньюар, котрого вона не вдягла. Її руки були оголені, їй було холодно й незатишно. Обхопила себе за плечі.

— Що відбувається? — спитала вона.

— Ноемі, — повторив він, її ім’я пролилося з його уст м’яко, ніби шовк. — Ти ходила уві сні. Будити сновиду не можна, бо це може стати потрясінням, але я боявся, що ти можеш собі нашкодити. Я тебе налякав?

Вона не зрозуміла його питання. Лише за якийсь час нарешті второпала, про що він говорить. Похитала головою:

— Ні. Це неможливо. Цього не ставалося зі мною вже давно, з дитинства.

— Можливо, ти просто не помічала.

— Я б помітила.

— Я кілька хвилин ішов за тобою, гадаючи, будити тебе чи ні.

— Я не ходила вві сні.

— У такому разі я помилився і ти просто прогулювалася в темряві, — холодно мовив він.

Якою ж дурепою вона почувалася, стоячи в самій сорочці й перелякано дивлячись на нього. Сперечатися з ним зовсім не хотілося — в цьому не було ніякого сенсу. Він мав рацію. До того ж їй страшенно хотілося повернутися до себе в кімнату. У коридорі було занадто холодно і темно, вона майже нічого не бачила. А що, як вона й досі у череві того дивного звіра?

У своєму сні вона ж була там, у череві. Хоча ні, це було не черево, а клітка з óрганів. Стіни з плоті. Ось що вона бачила. Тож хтозна, може, якщо зараз торкнеться стіни, та піддасться й увігнеться під її долонею. Провела рукою по волоссю:

— Гаразд. Можливо, я й ходила уві сні, але…

І тут вона почула його — горловий стогін, зовсім як уві сні. Його вона ні з чим не сплутає. З несподіванки аж підскочила, мало не врізалась у Вірджила.

— Що це було? — спитала, виглянувши в коридор і перевівши на нього стурбований погляд.

— Батьку недобре. Це все його стара рана, яка так і не загоїлася повністю й досі його мучить. У нього сьогодні неспокійна ніч, — відповів Вірджил дуже стримано, підкручуючи світло в лампі.