Мексиканська готика

Френсіс показував Ноемі Альфредового брата Ліланда на фото. Вона не могла згадати, як він виглядав, але то пусте — у всіх в тій родині була однакова фізіогноміка, яку вона про себе називала «дойлівською породою». Це було щось на кшталт Габсбурзької щелепи Карла ІІ, тільки не настільки помітне, на відміну від того, що увійшло у медичні довідники під терміном «мандибулярний прогнатизм».

— Він хотів якомога швидше добудувати будинок і щоб там був трояндовий садок в англійському стилі. Навіть привіз із Європи ящики з землею, аби квіти точно прийнялися. І якраз поки будувався дім і сяк-так добувалося срібло, почалася моровиця. Спершу вона покосила будівельників, за ними — шахтарів. Усіх їх лихоманило, вони не могли дихати. Дойл мав особистого лікаря, якого привіз із собою, як і ту землю, але помочі від нього було небагато. Люди вмирали. Загинуло багато шахтарів, будівельників і навіть Дойлова дружина, та все ж найбільше хвороба забрала шахтарів.

— І саме тоді з’явилося англійське кладовище, — мовила Ноемі.

— Так, правильно, — кивнула Марта. — А тоді хвороба відступила і найняли нових робітників. Окрім народу з Ідальґо, на новину про англійського власника сюди потягнулися й англійці, що працювали на інших шахтах або ж, приваблені сріблом і перспективою доброго заробітку, просто хотіли розбагатіти. Як там кажуть, Сакатекас — срібна столиця? Так от, Ідальґо в цьому відношенні штат нічим не гірший.

— Тож вони приїхали і бригади знову були повні. Будинок також закінчили, і для його утримання найняли великий штат робітників. Усе йшло чудово, а Дойл хоч і був жорсткий, зате платив вчасно і, як заведено тут здавна, віддавав шахтарям їхню частку від видобутку. Та незабаром він одружився вдруге, і справи пішли на спад.

Ноемі пригадала весільний портрет другої дружини Дойла, датований 1895 роком, — Аліси, такої схожої на свою старшу сестру Аґнесу. Коли задумалася про це зараз, їй стало дивно, що Аґнесу увіковічнили у кам’яній статуї, а Алісу такою увагою оминули. Говард Дойл казав, що заледве знав свою першу дружину, але ж саме друга прожила з ним багато років і народила йому дітей. Невже він любив її менше? Чи, може, пам’ятник — то така собі примха? Спробувала пригадати, чи була біля статуї табличка, на якій писалося б, що то Аґнеса. Не згадала, але подумала, що повинна бути. Треба буде звернути увагу наступного разу.

— Почалася нова хвиля недуги, і, Господи, вона скосила ще більше народу, ніж попередня. Люди мерли, як мухи. Спершу лихоманка, за нею — озноб, а тоді смерть.

— Це тоді їх ховали у спільних могилах? — спитала Ноемі, пригадавши, що розповідав їй лікар Камарілло.

Цілителька нахмурилась:

— У спільних могилах? Ні. Місцевих родичі забирали на тутешній цвинтар. Проте на копальнях було й чимало таких, що ріднí не мали. Таких і ховали на англійському цвинтарі. У мексиканців немає пам’ятників, навіть хрестів, через що люди, мабуть, і стали говорити про братські могили: яма без вінка і належної служби — те саме, що й спільна могила.

Думка про це дійсно гнітила. Скількох безіменних роботяг поховали поспіхом, і ніхто й не скаже, де і як урвалися їхні життя. Ноемі поставила горнятко на стіл і потерла зап’ясток. Стара тим часом вела далі:

— Хай там як, а це була не єдина біда на шахті. Дойл вирішив покласти край звичаю віддавати робітникам їхню частку срібла. Серед шахтарів був один чоловік, на ім’я Ауреліо. Як і решті, йому це не сподобалось, але на відміну від інших, котрі нарікали тільки про себе, Ауреліо не боявся говорити про це вголос.

— І що він казав?

— Говорив очевидні речі. Що умови праці в них паскудні, що від лікаря, якого привіз англієць, толку ніякого, тому їм треба справжній, що шахтарських вдів та сиріт лишають напризволяще, та найголовніше — що Дойл хоче збагатитися ще більше, тому й перестав ділитися з робітниками їхньою часткою і забирає все срібло собі. А тоді він став підбивати шахтарів на страйк.

— Вони його послухали?

— Так, послухали. Авжеж, Дойл вважав, що зможе легко змусити їх повернутися до роботи. Відправив на шахту свого брата і довірених людей, зі зброєю і погрозами, та Ауреліо зі своєю бригадою дали їм відсіч: закидали їх камінням. Дойлів брат заледве виніс звідти ноги. Незабаром Ауреліо знайшли мертвим. Казали, це була природна смерть, але у те ніхто не вірив. Щоб лідер страйку отак просто помер? Виглядало все занадто підозріло.

— Але ж ходила епідемія, — зауважила Ноемі.

— Звісно, але ті, хто бачив тіло, казали, що вираз його обличчя був жахливий. Чули про людей, що померли від переляку? Так от, говорять, що його щось страшенно налякало: очі вирячені, рот відкритий — виглядав він так, ніби зустрівся з самим дияволом. Цей випадок неабияк налякав усіх, і страйк закінчився.

Френсіс казав щось про страйк і закриття копальні, але докладніше Ноемі не розпитувала. Певне, треба таки зробити це, але наразі вся її увага була зосере­джена на Марті.

— Ви казали, Ауреліо був пов’язаний з якимось Беніто. Хто це?