Мексиканська готика

Покінчивши зі справами, вийшла на середину площі, оглядаючи, що там ще є. Жодного кіоску з морозивом і сувенірами або естради для музикантів. Вітрини на деяких крамницях були забиті дошками, на яких висіли таб­лички з написом «Продається». Церква мала ще доволі доглянутий вигляд, проте все решта гнітило. Суцільне запустіння. Цікаво, чи було воно все таке в часи Рут? Чи дозволяли їй хоч іноді спускатися в місто, а чи тримали в ув’язненні в Домі-на-Горі?

Ноемі повернулася на те місце, де її висадив Френсіс. Не встигла сісти на лавку і закурити, як він прибув хвилина у хвилину.

— А ти швидко, — сказала вона.

— Мати привчила мене до пунктуальності, — відповів він, стаючи перед нею й знімаючи фетрового капелюха з синьою стрічкою.

— Ти сказав їй, куди ми поїхали?

— Я ще не був удома. Якби вернувся туди, вони з Вірджилом стали б допитуватися, чому я залишив тебе саму.

— Катався містом?

— Трошки. А тоді став під деревом і покуняв. Що з тобою сталося? — додав він показуючи на пов’язку.

— Висип, — відказала Ноемі.

Вона подала йому руку, щоб він допоміг їй встати, і він послухався. Без височенних підборів, вона заледве сягала йому до плеча. Коли між нею й кимось була аж така різниця в зрості, вона мала звичку ставати навшпиньки. За це кузина — не Каталіна, бо та завжди була занадто вихована, щоби дражнитися, а Марілулу, котра постійно скозувалася з Ноемі, часто називала її балериною. Мимовільно вона знову піднялася навшпиньки. Це, схоже, стало несподіванкою для Френсіса, й він випустив з руки капелюха, якого підхопив і поніс вітер.

— О ні, — вихопилося в Ноемі.

Вони кинулися за капелюхом і пробігли добрі два квартали, перш ніж його спіймала. А зробити це в щільній спідниці й панчохах було завданням не з легких. Звеселений видивом, рудий собака з крамниці загавкав на Ноемі й почав гасати довкола неї. Вона притиснула капелюха до грудей.

— Ну ось я й зробила свою ранкову гімнастику, — пожартувала вона.

Френсіса це насмішило, й він поглянув на неї з незвичною для себе веселістю. В усій його подобі було щось страшенно сумне і несміливе — зовсім не типове для хлопця його віку, — але полуденне сонце прогнало всю меланхолію з його обличчя і порум’янило щоки. Вірджил був красенем, Френсіс — ні. Мав майже невидиму верхню губу, занадто вигнуті брови і важкі повіки. Та, попри все, він їй подобався. Його дивакуватість чимось вабила її.

Ноемі віддала Френсісу капелюха, й він обережно закрутив його в руках.

— Що? — спитав несміливо, помітивши, що вона не зводить з нього очей.

— Шановний пане, невже ви не подякуєте мені за порятунок свого капелюха?

— Дякую.

— От дурник, — мовила вона, цілуючи його в щоку.

Боялася, що він ще раз впустить капелюха і доведеться знову ловити його, але цього разу хлопець втримав його, усміхнувся й повів її до машини.

— Ти закінчила всі свої справи у місті? — спитав він.

— Так. Сходила на пошту й до лікаря, а ще розмовляла з однією людиною про ваш дім і те, що в ньому сталося. Ну знаєш, про пригоду з Рут.

Ніяк не могла перестати думати про дівчину. В принципі, те давнє вбивство не мало б її обходити, але думка про нього ніяк не відпускала і їй кортіло поговорити з кимось про це. Тож з ким, як не з ним, піднімати цю тему?

Ідучи, Френсіс двічі стукнув капелюхом по нозі:

— І що ж тобі сказали?

— Що вона збиралася втекти із коханцем, але замість того перестріляла всю свою сім’ю. Я не розумію, чому вона це зробила. Чому просто не втекла з дому? Вона ж могла запросто це зробити.

— З того дому просто так не втечеш.

— Та ну! Тим паче, вона була вже доросла.

— Ти також доросла, але хіба можеш робити що заманеться, навіть якщо це не сподобається твоїм рідним?

— Теоретично, так, хоч і не роблю це за першої-ліпшої нагоди, — відповіла Ноемі, хоча тут же пригадала, як батько застерігав її від скандалів у світській хроніці. То чи дійсно наважиться вона на бунт проти сім’ї?

— Моя мати поїхала з дому і вийшла заміж. Але невдов­зі повернулася. Звідти не втечеш, і Рут це знала. Тому й зробила те, що зробила.

— Ти наче пишаєшся цим, — не стрималась Ноемі.

Френсіс нап’яв на голову капелюха і похмуро глянув на неї:

— Ні. Але, правду кажучи, краще б Рут спалила той будинок дотла.

Це прозвучало настільки несподівано, що спершу Ноемі подумала, буцімто їй почулося. І вона б повірила у це, якби назад до будинку вони не їхали у цілковитій мовчанці. Та колюча тиша краще за все інше підтвердила його слова. Вона підкреслила їх і змусила її відвернутися до вікна. Так вона й сиділа, з незапаленою сигаретою в руці, розглядаючи світло, що струменіло крізь крони дерев.

13