Мексиканська готика

— Каталіна казала, що у тебе сильний характер, але до сьогодні я не розумів наскільки, — промовив він, ставлячи склянку на журнальний столик. — Твоя кузина занадто м’яка, зате ти маєш міцний стрижень.

Від його уїдливого тону їй відняло мову. Він розмовляв з нею, ніби це була якась гра, неначе вона зараз не божеволіла від страху за Каталіну.

— Май повагу, — сказала йому.

— Гадаю, повагу тут маю висловлювати не я. Це мій будинок.

— Мені прикро.

— Зовсім ні.

Вона не могла прочитати вираз в його очах, та, скоріш за все, це була зневага.

— Мені дійсно прикро! Але я намагалася допомогти Каталіні.

— Дивно ж ти проявляєш свою турботу. Як ти смієш постійно тривожити мою дружину?

— Що ти маєш на увазі? Вона рада бачити мене — сама казала.

— Спершу ти приводиш чужу людину оглянути її, а тоді приносиш їй отруту.

— Заради Бога, — мовила вона і встала.

Він схопив її за руку і потягнув на канапу. Це була її хвора рука, тому від його доторку Ноемі відчула біль, шкіру аж пропекло. Вона смикнулася. Відпустивши зап’ясток, він потягнув її за рукав кардигана і хмикнув.

— Відпусти.

— Робота лікаря Камарілло? Як і зілля? Це він дав тобі його?

— Не чіпай мене, — наказала вона.

Але він не відпускав. Замість того сам піднявся до неї й міцно стиснув за лікоть. Якщо Говард нагадував їй комаху, а Флоренс — хижу рослину, то Вірджил Дойл був хижаком, найвищою ланкою харчового ланцюга.

— Флоренс права. Ти заслужила на ляпас і кілька уроків, — прошипів він.

— Якщо в цій кімнаті хтось і отримає ляпаса, запевняю тебе, це буду не я.

Він закинув голову і дико засміявся. Іншою рукою потягнувся по склянку. На столик хлюпнуло кілька темних крапель. Від звуку його голосу вона здригнулася, але він бодай відпустив її.

— Божевільний, — мовила вона, потираючи руку.

— Збожеволів від горя, — відповів він і одним махом випив вино.

Назад келих не поставив, а недбало кинув на підлогу. Щоправда, той не розбився, а покотився по килиму. А якби й розбився? Це його келих, і він вільний робити з ним що схоче. Як і з усім у цьому домі.

— Думаєш, тільки тобі болить від того, що сталося з Каталіною? — спитав він, дивлячись на келих. — Припускаю, так і є. Мабуть, коли Каталіна написала тобі листа, ти подумала: «Нарешті можна забрати її від того поганця». А зараз, либонь, думаєш: «Я так і знала, що він поганець». Твій батько точно не хотів собі такого зятя. Та якби копальня працювала досі, він би несказанно зрадів, що Каталіна вийшла за мене, адже я мав би вартість. Він би не вважав мене непорозумінням. Либонь, вас із ним досі гризе, що Каталіна обрала мене. Але дозволь тебе запевнити: я не мисливець за чужими багатствами, я — Дойл, і тобі слід би це запам’ятати.

— Не розумію, для чого ти це говориш.

— Бо ти вважаєш мене нездарою, тому й пішла шукати ліки моїй дружині. Думала, я настільки погано піклуюсь про неї, що за моєю спиною дала їй ту гидоту. Чи ти думала, я нічого не помічу? Я знаю все, що відбувається у цьому домі.

— Вона просила принести їй ті ліки. Я вже казала це вашій тітці й лікарю. Але хто знав, що станеться таке?

— Ти дійсно нічого не знаєш, але поводишся так, ніби дуже мудра. Та ти — всього-на-всього зіпсоване дівчисько, яке нашкодило моїй дружині, — різко закінчив він.

Відтак підвівся, узяв келих і поставив його на камінну поличку. Ноемі відчула, як у її серці спалахнуло два рівносильні вогники: лють і сором. Їй не сподобалося, як він говорив із нею від самого початку й до кінця. Але хіба не вчинила вона по-дурному? Хіба не заслужила на докір? Не знала, що казати у відповідь. Пригадала вираз Каталіниного обличчя, і на очі їй набігли сльози.

Певне, він помітив її сум’яття, або ж скінчив відчитувати її, бо голос його дещо пом’якшився:

— Ноемі, ти мало не зробила з мене вдівця. Впевнений, ти пробачиш мені, якщо я був дещо неприязний. А зараз мені треба поспати. Це був довгий день.

Він дійсно мав стомлений, виснажений вигляд. Його сині очі яскраво світилися нездоровим блиском, від чого Ноемі стало ще гірше.

— Я змушений попросити тебе залишити турботу про здоров’я Каталіни лікарю Каммінсу і більше не приносити в цей дім ніяких ліків. Ти мене почула?

— Так, — відказала вона.

— Ти зможеш виконати це просте прохання?

Ноемі зціпила кулаки.

— Так, — відповіла, почуваючись як дитина.

Він підступив до неї на крок, пильно вдивляючись в обличчя, немов намагаючись розгледіти обман, якого там не було. Вона сказала правду, та він однаково дивився на неї, розглядав обличчя і міцно стиснені губи — як той учений, що вивчає найменші деталі живого організму.

— Дякую, Ноемі. Є багато речей, яких тобі не збагнути, але дозволь тебе запевнити, що добробут Каталіни — найважливіше для нас усіх. Ти нашкодила їй, і цим зробила боляче мені.

Ноемі відвернулася. Думала, він піде, але Вірджил не поспішав. А тоді, по нескінченній миті, він відступив від неї й пішов геть із вітальні.

14

У якомусь сенсі, всі сни передбачають події, проте одні роблять це чіткіше за інші.