Мексиканська готика

— Виразки, які не загоюються. Але вони його не доконають. Його ніщо не зведе у могилу. — Френсіс сумно хихикнув, дивлячись на пам’ятник Аґнесі. — Я відвезу тебе у місто завтра вранці, до того як всі прокинуться. Ще до сніданку — як того разу. Якщо захочеш захопити валізу…

— Тобі доведеться докласти більших зусиль, щоби спекатись мене, — відказала вона.

Мовчки вони рушили назад до цвинтарної брами. Проходячи повз пам’ятники, Ноемі проводила рукою по їхньому холодному каменю. Підійшли до зваленого посірілого дуба, гнила кора якого поросла жовтогарячими грибами. Схилившись, Френсіс провів рукою по їхніх гладеньких шапочках — зовсім як вона допіру по пам’ятниках.

— Що зробило Каталіну такою нещасною? — спитала Ноемі. — Вона була така щаслива, коли виходила заміж, — раділа, як дурепа, як висловився батько. Вірджил був жорстокий до неї? Судячи з нашої учорашньої розмови, він вміє бути безжалісним.

— Це все будинок, — пробурмотів Френсіс. На обрії замайоріла брама, прикрашена уроборосом, що кидав на землю темну тінь. — Цей дім не створений для любові.

— Будь-яке місце годиться для любові, — заперечила вона.

— Тільки не це і не для нас. Зазирни на два-три покоління назад, і ніде не побачиш любові. Наш рід неспроможний на неї.

Зчепивши пальці довкола ґрат, він мовчки постояв якусь хвильку, дивлячись на землю. Відтак відчинив браму і пропустив Ноемі.

Тієї ночі їй наснився ще один дивний сон. Його складно назвати кошмаром, бо вона не відчувала ніякого страху — скоріше спокій і відстороненість.

У тому сні будинок знову змінився, але цього разу не складався з м’язів і сухожиль. Вона ступала по килиму з моху і квітів, на стінах вилися виноградні лози, і світили тьмяним жовтим світлом гриби, освічуючи стелю і підлогу. Здавалося, ніби якось уночі в дім зайшов ліс і залишив там якусь частинку себе. На сходах рука Ноемі трималася за поросле квітами поруччя.

Пройшлася коридором, зарослим грибами — високими, аж по пояс, — намагаючись роздивитися картини, що ховалися за густим листям.

У тому сні вона знала, куди їй іти. На вході на кладовище не стояло ніякої брами, та й для чого? Це ж бо був час задовго до будівництва цвинтаря — коли там планували трояндовий сад.

Квіти ще не виросли — не прийнялися. Там, на краю соснового бору, де туман огортав каміння й чагарники, панував цілковитий спокій.

Ноемі почула голоси, дуже гучні, за якими пролунав пронизливий крик. Проте усе навколо було таке спокійне, незворушне, що той спокій передався і їй. І навіть коли крики стали гучніші й інтенсивніші, вона усе одно не боялася.

Вийшовши на прогалину, побачила жінку, що лежала на землі. Її живіт був величезний, роздутий. Вона народжувала — ось звідки крики. Навколо неї купчилося кілька жінок, тримаючи її за руку, прибираючи ріденьке волосся з обличчя і щось їй нашіптуючи. Чоловіки стояли зі свічками й ліхтарями.

Ноемі помітила маленьку дівчинку із зібраним у хвостик білявим волоссям, що сиділа на стільці. В руках тримала білу ряднину для сповивання немовляти. За нею сидів чоловік, тримаючи руку на її плечі. На пальці в нього був перстень із бурштиновою вставкою.

Уся ця сцена виглядала дещо безглуздо: жінка народжувала в грязюці, а чоловік з дитиною сиділи на обтягнутих вельветом стільцях, немов дивлячись якусь виставу.

Чоловік поплескав малу по плечу — раз, двічі, тричі.

Як давно сидять вони у цій тіні? Коли почалися перейми? Та, схоже, лишилось недовго, час прийшов.

Схопивши чиюсь руку, жінка низько, натужно закричала, потім до Ноемі долинув мокрий звук: жива плоть плеснулася на пологу землю.

Чоловік устав і підійшов до жінки. Даючи йому дорогу, люди розступалися перед ним, як море.

Він поволі нахилився і підняв новонароджене маля.

— Смерть подолано, — промовив він.

Та коли він підняв руки, дитини в них Ноемі не побачила. Жінка народила сірий кавалок плоті, схожий на яйце, вкритий товстою мембраною і слизький від крові.

Це була пухлина — нежива, хоч і злегка пульсувала. Раптом вона задрижала, мембрана тріснула і злізла, а пухлина вибухнула хмарою золотого попелу, який чоловік почав жадібно вдихати. Чоловіки зі свічками й ліхтарями і всі присутні підійшли ближче, попіднімавши руки, немов намагаючись торкнутися золотого пилу, котрий поволі опадав на землю.

Усі забули про жінку, вся їхня увага була зосереджена на кавалку плоті, що його тримав високо над головою чоловік.

І тільки дівчинка дивилась на знеможену, тремтячу фігуру на землі. Вона наблизилась до неї, притулила їй до обличчя ряднину, яку тримала в руках, і міцно притиснула. Неспроможна вдихнути, жінка засмикалась, замахала руками, намагаючись прогнати дитину, але була занадто квола, а червонощока малá душила міцно. Поки жінка, задихаючись, корчилася на землі, чоловік повторив свої слова:

— Смерть подолано, — сказав він і перевів погляд на Ноемі.

І саме в ту мить, коли він глянув на неї, вона згадала про страх, жах, огиду і відвернулася. Відчула в роті присмак крові, а у вухах їй стояло безперервне дзижчання.