Мексиканська готика

Ноемі згадала про останній дивний сон, під час якого вона ходила. Однак у цьому ділі допомоги від нього годі сподіватися. Користі з нього, як сам він казав їй, мало. Вона вже почала думати, що Вірджил казав правду, що він занадто молодий і недосвідчений. А може, це вона перегинає — мабуть, від перевтоми. Зненацька повернулася вчорашня тривога.

— Було б дуже люб’язно з вашого боку, — відповіла вона.

Ноемі сподівалася тихенько повернутися до себе, але, звісна річ, це було б завелике щастя. Не минуло й години від їхнього з Френсісом повернення, як до неї прийшла Флоренс. Принесла тацю з обідом, яку поставила на столик. Не говорила нічого неприємного, але обличчя мала кислюче.

Це був вираз тюремника, готового будь-якої миті придушити заколот.

— Вірджил хоче з вами поговорити, — сказала вона. — Переказати, що ви зайдете до нього за годину, після обіду?

— Авжеж, — відповіла Ноемі.

— Добре. Я прийду по вас.

Повернулася рівно за годину і повела Ноемі до Вірджила. Зупинившись перед дверима його кімнати, постукала, заледве торкаючись пальцями дерева — так тихо, що Ноемі сумнівалася, чи Вірджил почує, але він відповів, чітко і голосно:

— Заходьте.

Флоренс повернула ручку і притримала двері для Ноемі, а щойно вона зайшла, обережно їх зачинила.

Першим, що помітила Ноемі у Вірджиловій кімнаті, був великий портрет Говарда Дойла, що дивився на неї з протилежної стіни: зчеплені руки, на пальці — бурштиновий перстень. Ліжко Вірджила стояло наполовину сховане за ширмою, розмальованою бузком і трояндами. Перегородка відділяла у кімнаті такий собі кабінетик із двома потертими шкіряними кріслами і вицвілим килимком посередині.

— Ти знову їздила до міста, — почав Вірджил. Його голос линув з-за ширми. — Флоренс не подобається, коли ти йдеш, нічого нікому не сказавши.

Підійшовши до розмальованої ширми, вона помітила, що й на ній серед квітів розлігся змій. Щоправда, на перший погляд його майже не видно, тільки око визирає серед суцвіть. Неначе змій з Едемського саду, гад дивився вичікувально.

— Я думала, вона не дозволяє мені спускатися в місто самій, — відповіла Ноемі.

— Дороги тут погані, дощі що не день сильніші. Зливи розмивають дороги вщент. А в рік мого народження вони були настільки сильні, що затопило нашу копальню і ми втратили все.

— Аякже, я бачила, як тут дощить, але дорога цілком проїзна, хоч і не в найкращому стані.

— Скоро так не буде. Поки що дощі ущухли, але скоро вдарять з новою силою. Чи не подаси мені халат?

Вона взяла важкий червоний халат, що висів на спинці крісла, і принесла його до перегородки. Її здивувало, що Вірджил зустрів її без сорочки, голий по пояс. Це було занадто неформально, дуже нескромно. Її щоки зашарілися.

— Тоді як сюди дістанеться лікар Каммінс? Адже він має приїздити на огляд щотижня, — промовила Ноемі, швидко відвернувшись і подаючи йому халат. Попри жар у щоках, намагалася говорити спокійно. Коли він вирішив її вразити, хай старається краще.

— У нього позашляховик. Чи ти думала, наші автомобілі призначені для того, щоб роз’їжджати ними туди-сюди, з гори і під гору?

— Я думала, Френсіс попередить мене, якщо це небезпечно.

— Френсіс, — пирхнув Вірджил. Почувши, як це ім’я зринуло з його губ, вона повернулася до нього. Він якраз зав’язував пояс. — Схоже, з ним ти проводиш куди більше часу, ніж із Каталіною.

Невже це докір? Ні, інше. Це він перевіряє її, як той ювелір, що пильно вивчає діамант, щоби переконатися в його чистоті, чи ентомолог — розглядає крильця метелика у мікроскоп.

— Я проводжу достатньо часу з ним.

Вірджил натягнуто всміхнувся:

— Ти така обачна зі словами, така спокійна. Намагаюся уявити тебе такою в місті, на коктейльній вечірці. Ти хоч інколи знімаєш свою маску?

Жестом показав їй сідати у шкіряне крісло, та вона підкреслено проігнорувала запрошення.

— Дивно, бо це ж я сподівалася взяти кілька уроків маскараду у тебе.

— Ти про що?

— Напад у Каталіни був уже не вперше. Вона й раніше пила цю настоянку і мала схожу реакцію.

Вона не мала наміру піднімати цю тему, але зненацька захотілося перевірити його реакцію. Він її вже перевіряв, тепер її черга.

— Бачу, ти дійсно проводиш із Френсісом достатньо часу, — промовив Вірджил з явним невдоволенням на обличчі. — Так, я забув сказати про минулий випадок.

— Як зручно.

— Що? Лікар же пояснював тобі, що вона має схильність до депресії, але ти не повірила. Скажи я тобі про її суїцидальні думки…

— У неї нема суїцидальних думок, — заперечила Ноемі.

— Авжеж, нема, тобі видніше, — пробурмотів Вірджил і знудьговано махнув рукою, неначе відганяючи набридливу комаху — Ноемі. Цей жест її розлютив.

— Це ти забрав Каталіну з міста і привіз сюди, тому якщо вона дійсно думає про самогубство, то виключно через тебе, — випалила вона.

Їй хотілося бути жорстокою, відплатити Вірджилу його ж монетою, та щойно виплюнула всю отруту, одразу пошкодувала про свої слова. Вони засмутили Вірджила. Він виглядав так, наче його вдарили: на його обличчі відбився вираз болю. А може — сорому.

— Вірджиле, — почала було вона, але він лиш похитав головою.